Кармалюк. Часть 2

Кадр 1

Марко Вовчок КАРМАЛЮК (казка) 2 частина

Кадр 2

Балакали люди добрі про Кармеля, що зовсім він щасливий чоловік — чого б то ще йому треба? Кармель нічого не одказував на це — ходив дни цілісінькі, не промовляючи ні до кого словечка.

Кадр 3

Коли хутко разом зник Кармелз з дому, з села. Нема його вже цілий тиждень. Стара мати сливе, що стратила розум, дружина сидить у хаті, немов з креста знята, малесенька дочка кличе „тату!“

Кадр 4

— Марусе! Що масло робити? Де його шукати? — пита стара Кармелиха. — Будемо дожидати, мамко. У ту ніч, як він пішов, то казав мені: „Не шукайте мене, я сам прийду”.

Кадр 5

Проходять дні за днями, усе вони дожидають Кармая. Одного разу сиділа стара Кармелиха коло хати, а невістка поруч з дочкою на руках. Підійшов до них сусід.

Кадр 6

—А чи чули ви, що коло Чорного гаю розбої? Ані переїти тудою, ані переїхати. Розказують — крамарів розбилаи, панів. І начебто нікого не вбивають, а тільки обберуть та й пустять на волю.

Кадр 7

Знов їдуть дні за днями, і що день, що година — то більше усе вісток про розбійників у Чорному лісі. Небувалий розбій вони правили. Якщо попадавсь ти багач — оббирали його, попадавсь убогий — наділяли.

Кадр 8

Тем чудный та дивний в їх атаман був: така краса його була невиписана, невимальована, що сліпила як те сонечко пломенисте.

Кадр 9

Іхала Чорним гаєм, кажутъ, скупа пані і везла усі свой скарб. Обступили її козаки, гроші спитали. А пані страшно закричала, учепилась руками, язивом залізними кігтями, у своє добро, тільки очі хижі блискають.

Кадр 10

Входить тоді отаман. Як глянула панi на нього, то навiть скарби з рук випустила, впала без пам’ятi—як блискавиця вразила її краса отаманова.

Кадр 11

Глядала молода дівчина багата з братом. Обступили їх люди, вимагали гроші. Сестра злякалась, заплакала. І чує вона: „Не плач, дівчино, і не бійся!“ Ганнула, хто поперед нею стоїть, — і вже довіку з пам’яті в неї не вийшла та краса чудова.

Кадр 12

Одiбрали грошi в брата та й пустили їх. „Багато вбогих бiднякiв у свiтi вищить голод i холод“, — промовив той голос самий. Нiхто в дiвчини не знав з вид доброго намиста — вона сама зняла його й кинула отамановi пiд ноги.

Кадр 13

Коли оце в Кармелевім селі пройшла чутка, що се їх Кармеля отаман в горному лісі. Дійшла чутка до матері старої і до його молодої дружини. — Не йму я віри, а як пійму, то вмру, — каже Кармелиха. — Я житиму й кохатиму, — говорить Маруся. Проминуло багато днів, і одного разу уночі—ніч була ясна і тепла—не спала Кармелиха-дружина, думала об тім, кого кохала.

Кадр 14

Коли чує — тихенько відчиняються двері і бачить — вступає він. І не помітила, як опинилась у садку, в його на руках. І все вона дивилася на нього і потроху опам’ятувалася. Почали вони розмовляти потиху, й цілісіньку нічку розмовляли.

Кадр 15

Місяць скотився із неба, зорі поховалися. І пішли вони разом полем, шавком до долини за селом—у долині три коні паслись воронних і два товарнища дожидали. Усі троє скочили на коней— тільки Іскра з-під копит скинула—та й з очей зникла.

Кадр 16

І знов пішли дні за днями. Розбійниця зграя в Чорному лісі все прибільшувалась, а багаті та вельможні люди гірш та гірш лякалися. Вирішили вони зловити отамана. Проте час минув, а отамана усе не примогли ще піймати.

Кадр 17

Одной теплої ночі Кармелева дружина стояла в своєму садочку під вишнею, поки не виявилась висока постать від долинки. Тоді вона кинулася назустріч до свого Кармеля. —Гонять мене, як хижого звіра, Марусе,—промовив Кармель.—Вже три дні й чотири ночі никаю, не зупиняючись… Товаришів розпустив…

Кадр 18

Раптом коло їх садку голоси й люди з усіх боків. „Держи! Лови!“ Схопили Кармеля. Стара мати прибігла з плачем, благаючи, щоб відпустили сина. Маленька дочка як була у сорочечці, розхристана—кинулась до тата і вхопилася за його рученятими.

Кадр 19

Усіх відірвали від Кармеля, укинули його у візок і повезли шляхом, а за возиком поспішалася Кармелева дружина з дитиною на руках.

Кадр 20

Привезли Кармеля у велике місто в кайданах і зачинили в кам’яну темницю. За Кармелем прийшла його дружина з дитиною і привезли стару невістку. Почали судити Кармеля.

Кадр 21

Чи хто йшов тоді, чи хто їхав, минаючи, кожен бачив на пляцу проти німця зачиненої темниці стару, що плакала, і молодицю, що безмовно сиділа, а біля неї маленьку дівчинку.

Кадр 22

Погода все холощала, осінні морози пали — усі люди вже загорувалися в кожухи — і мала дівчинка кутче бігла ввечері до хижки, а ранком на своє місце на великому камені проти темниці, а стара вже не мала сили кроку перейти, не спираючись на молоду невістку.

Кадр 23

Усі вони знали, який суд буде, і тільки дожидали того дня, коли скінчиться. Прийшов день той ясний, холодний, сніжок потроху порошив—коли відчинилася темниця і, брязкаючи кайданами, почали виходити злочинці.

Кадр 24

От Кармель. Мати впала, побачивши його. Попрощавсь він з жінкою, став прощатися з жінкою та дочкою і щось тихенько промовляти. Жінка спалахнула на лиці, почувши його слово. А поміж купою людей пронеслося: „Кармелюк! Це Кармелюк!“

Кадр 25

Рушили. Люди бігли за ними, проводили за місто далеко на шляху. Вже не чути брязкіння кайданів. Ледве постаті мріють. От і зовсім зникли. Того ж дня впізнав возик з міста у Кармелеве село і повів додому його сім'ю.

Кадр 26

Минула рік по тому. Стара мати вмерла. У хаті жила Кармелева дружина з дочкою. Дожидала Кармеля щодня, кожної ночі, кожної години. Дожидала і ранком, і вдень, і вночі.

Кадр 27

Одного вечора сиділи вони у хаті, коли ж двері відчинилися, і він, дожиданий, з’явився поперед ними.

Кадр 28

Худенько потім Кармелиха спродала хату свою, попрощалася з усіма А покинула село з дочкою. Ніхто не знав, куди вона побралася, ані де вона пристала на життя.

Кадр 29

Цієї ж таки весни прочулося скрізь, що знов з’явилися розбійники. Вбогі люди ніби здорові зробилися на виду, а багаті знов заметушилися. Хочуть Кармелюка знов схопити, та багато ж роботи було їм, бо товариства збиралося незваміру більше.

Кадр 30

Був гай великий, що не дуже далеко від міста, і частенько тут можна було зустріти молодицю й дівчинку з кошиками. У цьому великому гаї спокійно було й ще ніколи не чутно про розбій.

Кадр 31

Столітні дерева підпиралися молодими. Калиновий цвіт і бузиновий розпускалися там у два рази більш і дужіж, червона пломениста шипшина розквітала тут пишніша і пахла легш. Тут молодиця і дівчинка сиділи і одпочивали, прислухаючись.

Кадр 32

Бiлий, зморений, голодний, порохом припалий, але гарний, як сонце, приходив сюди Кармель. Тут його стрiчали, узивали коханим, годували i пестили. Молодиця переказувала усе, що чула, бачила, думала, i дiвчинка тiшила своїм щебетанням.

Кадр 33

Кармелиха день цілий робила на поленщині, дівчинка, хоч невеличка, тем не гуляла: воду бралася сусідці носити, у городі в неї полоти.

Кадр 34

В тии часом Кармелеві вороги не вспівали. Багато минуло днів, аж ось во місту заістка, як стріла, пролетіла: Кармелюк ранений, Кармелюка везуть. І принезла його темниця, суд угливаний, важчі та кріпші кайдани і зсилка дальше та скрутніша. Знов його стріла й провела людська зграя, гомонячи, жалуючи.

Кадр 35

Його гнали усе далі, а дружина з донькою зосталися дожидати. Востаннє люди бачили їх, як пройшла чутка, що Кармелюк визволився. Чутка та пропала, і Кармелюка ані дружини його, ані дитини вже не знайшлося повік. Зникли вони, як багато дечого зникає — ільхи де-не-де зостається пам’ять живалюща.

Кадр 36

КІНЕЦЬ ХУДОЖНИК С. КРАВЧЕНКО РЕДАКТОР С. ФЕДОТОВА Укркінохроніка, Київ-133, Щорса, 18 Міністерство культури УРСР № 4187 1990 р. Ціна 30 коп.