Кармалюк. Часть 1

Кадр 1

МАРКО ВОВЧОК КАРМАЛЮК (КАЗКА)

Кадр 2

Хто бував на Украiнi, той нехай згадає, що там скрiзь бiлi хати у вишневих садках, i весною там дуже гарно, як усi садочки зацвiтуть i солов'йки заспiвають.

Кадр 3

Одного разу вилучилося мені заночувати на селі, у маленькій хаті, у вишневім садочку. Усе округи дуже тихо було: чутно тільки шорошать листи від вікончеком та делішня води річкової коло млина. Перегукувались солов’їки, а потім разом укупі защебетали.

Кадр 4

Ні втома, ні сон не змогли цього шебетання. Лучче вже, думаю, посидіти коло віконечка. Бачу поперед собою вузеньку вулицю, біленькі хатки з темними віконечками. Непевний світ місяця-молодика серпорогого, зорі мерехтющі… Було свіжо, пахучо й тепло…

Кадр 5

У хатi, що край стояла, к полю жила вдова, а у неї був син єдиний Іван, на прозвище Кармезь. Смільчака такого, красеня й розумної пошукати во цілім широкім світі — не знайдеш.

Кадр 6

Куди його послати, то найде дорогу, за що візьметься, усьому кінець доведе. А вже як товариш попросить об чім, то він, здається, з-під землі дістане. Голод, холод, усяку біду він готовий прийняти для іншого.

Кадр 7

Що была виростав той хлопчик, то він кращав та луччав, і як уступив у вісімнадцятий рік, таким зробився красенем, що хто його перше стрічав, той ніколи вже не зміг забути його обличчя красного. А мати зроду не могла споглянути на його без усміху й без поцілунку.

Кадр 8

Тільки разом скоїлось лихо — що день, що година, Кармелю усе смутніш та смутніш. Сміх його вже не розноситься, голос ледве чути, і сам випадком стрипнеться байдий та мовчущий. Усе править куди-небудь од усіх заховатись — до гаю, або у поле, чи степ…

Кадр 9

Мяти стара зовсім ізнудилася. Дивувалися і люди, що се таке з ним поробилося. І пішла чутка, що се з того часу йому сталося, як почав він по чужих селах Їздити та з чужими людьми знатися (а він Їздив по сільських ярмарках, по хуторах і містах з житом, з усяким зерном, овощем, плодом).

Кадр 10

Як тільки почула це мати, стала питати його: — Ти туди й туди їздиш, сину, яких ти там людей бачиш? — Багатих та вбогих, — одказує КармелЬ. — А друзі мої — вбогі бідолахи.

Кадр 11

—Сирізь, де я не піду, де не поїду, бачу вбогих людей, віддаю роботящим. От що мою душу розриває! От що моє серце розшарпує! Мати втішає його, що так вже ведеться зроду-віку. Та Кармеля нічим не втішається.

Кадр 12

Одного вечера сонечко вже заколосися і зорі меркали у хатнє віконце. Кармелиха прилягла у своїй хаті, аж ось увійшов блідий Івась. Не зобачив нельку, сів коло віконця й заспівав. Що то за пісня була! Смутна та сумна. Стара мати схаменулася і каже: —Де, в кого ти навчився такої пісні? —Сама ся пісня в мене склалась,—одказує Кармель.

Кадр 13

Одного разу поїхав Кармедь у чуже село. Ранок був ясний і теплий. Сонечко зіходило, жайворонки співали. Свіжість така округ, що не надихаєшся!

Кадр 14

Їде він та співає. У сніві йому, мабуть, усі постаті вбогі і скривджені уявлялися. Вже великий гай на дорозі. Величезні млини дуби стоять, поміж ними калинової кущі, проквітає рожа, а при самій землі росте трава густа, усяке зів’я.

Кадр 15

Раптом бачить — недалеко від шляху молода дівчина зрива якесь зілля в плачє гіркими сльзами. І у такому вона смутку була, що ледве оглянулась, почувши його пісню. Кармелз, як її збачив, скочив з воза.

Кадр 16

— Чого ти, дівчино, плачеш, — спитав. — Я наймичка з Ланів, служу там у хазяїна, у Кишиві, — одказала вона. — Лихі, мабуть, люди ці Кишиві? Дівчина на це нічого не сказала, почала зривати та збирати зілля.

Кадр 17

Кармеля іде поруч і питає її про життя-буття. А в неї сльози так і ллються. — Час мені додому,—каже.—Хазяйка з зiллялям дожида. — Сідай на мій віз, я підвезу тебе, мені по дорозі. Їдуть повзчки зеленім гаєм. Ось вже видно село Лани, панський будинок з білого каменю, немов палац. Пишний це був будинок.

Кадр 18

Ужидають вони у саме село, дівчина устала з воза, полякувала, попрощалася, пішла і зникла, а Кармел далі поїхав.

Кадр 19

Доїхав до млина, а дівчина все з думки не йде. Почав розпитувати від мельника, що то за такі люди. Кияні. Мельник був чоловік понурий, не любив розказувати. Й від його Кармеля не довідавсь би зроду нічого, коли б не було мелникової дочки.

Кадр 20

Маленька вона була й прудкенька, немов пташка, та молода пташка, мабуть, не нащебече у годину такого, як вона нащебетала Кармелеві. Хутко довідась Кармель, що Книшi — багаті люди, що в них наймичка служить Маруся, сирота.

Кадр 21

Тде Кармель долому та все дума про дівчину-найничку, все зїтхає. Перебув він день з своїми думками, другий. На третій — зовсім вже несила. Голова горить, і серденько кипить, і тіло болить. Ледве перемігся до півдня, а там запрїг та знов поїхав у село Лани.

Кадр 22

Притхав. Тихий вечір, сонце низенько, на селі пусто — ще люди з роботи не повернулися, тільки стрічалися на уянці діти, та наймички дві пішки по возу.

Кадр 23

„Вийде і вона“, — подумав собі Кармелюк, повернув коня до річки і став на березі дожидати. І вона увиклася з відрами. Кармелеві дух забило. А дівчина, побачивши його, узялася рожевим рум’янцем.

Кадр 24

— Ти підеш за мене, дівчино кохана?— питає КармелЬ. А вона йому одказала: — Я твоя. Посідали вони поруч над рікою й просиділи аж до зірок ясненьких.

Кадр 25

Приѣхав Кармель долому і говорить своїй неньці: — Хочу я, нене, одружитися, хочу взяти за себе наймичку Марусю. Мати почала його прохати: „Не бери, сину, наймичку“. Але глянула на його обличчя, злякалася і дала згоду.

Кадр 26

Одружився Кармел. Перший рік був зовсім поправився: суму того не було в сліду, жінка в його пишнілась, як пишна рожа, а жилан вони з нею, як риба з водою. Народилася в них дочка.

Кадр 27

Коли це ж знов засумував Кармель. Знов почав з хати тікати, блукати на самоті.

Кадр 28

Одного разу сидів вони всі укупі ввечері, сонечко вже запало за зелений гай. Коли ж якась думка застукала Кармеля, наче світ йому зав’язала. — Душно мені щось, — каже, — піду трохи.

Кадр 29

Пізно Кармелъ повернувся до хати своєї, усе село поснуло, спала дочка його маленька, спала стара мати. Тільки стояла на хатньому порозі й виглядала його молодая дружина.

Кадр 30

— Марусе, кохана! — каже він, пригор таючи її. — Я не зношу людського лиха й вбожества! Я мушу тому запобігти! Та я став думати та гадати, гадати та тужити.

Кадр 31

Стара мати шукає ліків, з усіма радиться; то біжить до лікаря, то поспішається до знахарки: син в’яне. У молодої дружини руки’яниці зиркали з личенька, пісні її замовкали і очі осмутіли.

Кадр 32

КІНЕЦЬ ЧАСТИНИ Укркінохроніка, Київ-133, Щорса, 18 Міністерство культуры УРСР № 4187 1990 р. Ціна 30 коп.