Зимняя сказка

Кадр 1

Ц. Топелиус ЗИМОВЯ КАЗКА

Кадр 2

У великому, дрімучому лісі, далеко на північі Фінляндії, росли поруч дві величезні сосни. Взимку, коли віхола обгортала всю землю білою ковдрою, вони, наче два велетні, стерегли ліс.

Кадр 3

Край того лісу, де росли старі сосни, на невеличкому пагорку примостилася хатинка. Жив у тій хатинці бідний селянин із своєю жінкою. В них було двоє дітей — Сільвестр і Сільвія. І де тільки знайшлися такі імена! Напевно, в ліс!...

Кадр 4

Якось узимку Сільвестр і Сільвія пішли до лісу і побачили, що у сильці, які вони поставили, попались білий заєць і курпіка. — Відпустіть мене! — прополопотів заєць. — Відпустіть мене! — пропищала курпіка.

Кадр 5

Сільвестр і Сільвія дивом здивувалися. Ніколи ще вони не чули, щоб лісові звірі говорили по-людському. — А й справді, відпустімо їх! — сказала Сільвія.

Кадр 6

Тільки-но заєць відчув себе вільним — щодуху пострибав у лісові зарості. — Підгоринебо все зробить, про що тільки попросите! — гукнув він на ходу.

Кадр 7

А курпка полетіла геть так швидко, як тільки могли нести її крылыця. — Просіть Зачепихмару! Буде у вас усе, що схочете! — вигукнула вона на льоту;

Кадр 8

В цю мить дужий порив вітру пронісся по лісі. Верхів’я старих сосон зашумiли, i в їхньому гомоні Сільвестр i Сільвія ясно почули слова: —Ну що, друже, стоїш досi? — спитала одна сосна другу. — Ще держиш небо? Недарма ж лісові звірі прозвали тебе Підопринебо!

Кадр 9

—Стою! Держу! — загула друга сосна.—А ти як, стара? Все воноєш із хмарами? Адже й тебе недарма звуть Зачепихмара! —Щось ніби слабну я,—прошелестіло у відповідь.—Видно, і справді старість надходить!

Кадр 10

— Ходімо додому,— шепнула Сільвія брату,— я боюсь цих дерев. — Зажди,— сказав Сільвестр.— Чого їх боятись? Та ось і тато йде!

Кадр 11

— Ото дерева, так дерева! Саме такі, як мені треба! — сказав батько, спинившися біля двох сосон. Він уже підняв сокиру — підрубати сосну, але діти з плачем кинулися до нього: — Таточку, не займай цю сосну! Це ж Підопринебо! — Таточку, і цю не руш! Її звуть Зачепихмара!

Кадр 12

— І чого тільки дітлахи не вигадають! — засміявся батько. — Ну, та зараза, хай собі стоять, коли вже ви за них так просите. Я знайду собі й інші. І він пішов далі в ліс, а Сільвестр і Сільвія залишились біля старих сосон.

Кадр 13

— Ви врятували нам життя! — загули сосни. — Просіть же тепер у нас все, що схочете. Але не завжди легко сказати, чого тобі найбільше хочеться.

Кадр 14

— Я б хотів, — нарешті сказав Сільвестр, — аби хоч ненадовго виглянуло сонце, а то в лісі зовсім не видно стежки. — Я б хотіла, щоб швидше прийшла весна і розтанув сніг! — сказала Сільвія. — Тоді й пташки знову заспівають…

Кадр 15

— Ой, які ж ви нерозумні! — зашелестіли сосни. — Адже ви могли зажадати стільки чудових речей! І багатство, і шану, і славу — все мали б!.. Та нічого не поробиш, треба виконати ваше бажання. Слухай же, Сильвестре: хоч би куди ти пішов, хоч би на що глянув — усюди тобі віднині світитиме сонце.

Кадр 16

— І твоє бажання, Сільвіє, спивниться: хоч би куди ти пішла, хоч би про що заговорила — завжди навкруг тебе розтаватиме холодний сніг і буятиме весна.

Кадр 17

— О, як це чудесно! — вигукнули Сільвестр і Сільвія, — Спасибі вам, любі сосни, за подарунки. А тепер прощавайте! І вони весело побігли додому.

Кадр 18

Дорогою Сільвестр помітив, що хоч би куди він повертався, всюди перед ним блискав сонячний промінь, виграваючи на гілках, наче золото. — Диви! Диви! Сонце виглянуло! — гукнула Сільвія. Ледве вона це сказала — сніг навколо почав танути, обабіч стежки зазеленіла висока трава, дерева вкрилися свіжим листям, а високо в небі забриніла пісня жайворонка.

Кадр 19

— Мені світить сонце! — закричав Сільвестр, вбігаючи в хату. — Сонце світить усім! — сказала мати.

Кадр 20

Але минуло небагато часу, і вона побачила—в хаті щось дивне з’явиться. Вечір, а тут все блищить від яскравого сонця. Зимі ще кінця-краю не видно, а в хатинці раптом повіяло весною. Навіть старий засохлий деркач у кутку—і той зазеленів.

Кадр 21

— Слухай, батьку, — сказала жінка, — боюсь я, чи не зачарував хтось дітей. Щось чудне робиться в нашій хаті! — Ото ще вигадала! Ти краще послухай, яку новину я приніс. Завтра до нашого міста прибудуть король і королева. Як ти гадаєш, чи не поїхати нам з дітьми подивитися на них?

Кадр 22

Рано-вранці зібралися в путь. Дорогою тільки й було розмов, що про короля та королеву, і ніхто не помітив, що сонячний промінь біг перед саньми, а берізки навколо вкривалися бруньками і зеленіли, хоч мороз був такий, що птахи замерзали на льоту.

Кадр 23

На міському майдані людей була тьма-тьмуща. Всі тихо перешіптувались про те, що король і королева дуже незадоволені своєю країною: куди не прийдеш, скрізь холод, сніг, покинуті й дикі місця. Король вирішив, що в усьому винен народ, і збирався суворо його покарати.

Кадр 24

Нарешті вдалині з’явилися королівські сани. На майдані вони спинилися — треба було перемінити коней. Король сидів, сердито насупивши брови, а королева гірко плакала.

Кадр 25

Раптом король підвів голову, поглянув на всі боки і весело засміявся. — Подивіться, ваша величносте, — мовив він до королеви, — як привітно світіть сонце! Їй-право, тут не так уже й погано… Мені чомусь навіть стало весело.

Кадр 26

— Це, мабуть, тому, що ви зволили добре посидіти, — сказала королева. — Проте мені теж стало веселіше! — Це, мабуть, тому, що ваша величність добре виспались, — сказав король. — Але гляньте, ця покинута країна — дуже гарна!

Кадр 27

— Як чудово освяє сонце оті дві сосни, що видніються вдалині! Це дуже гарне місце! Я накажу збудувати тут палац. — Так, так, неодмінно слід збудувати тут палац, — погодилася королева. — Всюди зима, а тут дерева та кущі зеленіють, як у травні. Просто неймовірно!

Кадр 28

Але нічого неймовірного в цьому не було. Просто Сільвестр і Сільвія вилізли на огорожу, щоб краще роздивитися короля й королеву.

Кадр 29

— Підійдіть до мене. Ви мені дуже подобаєтесь, — сказала королева. — Коли я дивлюсь на вас, мені стає веселіше і мовби тепліше. Хочете жити у мене в палаці? Я наказую одягти вас в оксамит і золото, ви їстимете з кришталевих тарілок і питимете із срібних келихів.

Кадр 30

— Дякуємо, ваша величність, — сказала Сільвія, — але ми краще залишимося вдома з татом і матусею. — До того ж, в палаці ми скучатимемо за нашими друзями, — сказав Сильвестр. — Вони ростуть у лісі. Одного звуть Підопринебо, а другого — Зачепихмара.

Кадр 31

— Що тільки не спаде на думку дітям! — вигукнули в один голос король та королева і так дружно засміялися, що навіть королівські сани застрибали на місці. Король наказав розпрягати коней, а каменярі й теслярі заходилися відразу будувати новий королівський палац.

Кадр 32

Як не дивно, на цей раз король і королева були до всіх добрі та милостиві. Вони нікого не покарали. А Сільвестр і Сільвія дістали ще ті кренделі, що його спік сам королівський пекар.

Кадр 33

Крендель був такий великий, що Сільвестр і Сільвія почастували всіх дітей, які були на майдані. І все ж таки зостався ще такий великий шмат, що їхня конячка ледве дотягла його додому.

Кадр 34

— А знаєш, чому королі і королева були сьогодні такі ласкаві?— шепнула мати батькові.— Тому що Сільвестр і Сільвія дивилися на них та розмовляли з ними. Згадай-но, що я тобі вчора казала!

Кадр 35

І справді — хоч би куди прийшли брат і сестра, хоч би з ким заговорили — у всіх на душі відразу ставало тепліше і ясніше. А що Сільвестр і Сільвія завжди були веселі та привітні, то ніхто й не дивувався, що вони приносять усім радість.

Кадр 36

Все навколо них квітнуло й зеленіло, співало й сміялося. Покинуті землі навколо хатинки перетворилися на буйні луки, і в лісі навіть узимку співали весняні пташки. Незабаром Сільвестра призначили королівським лісником, а Сільвію — королівською садівницею.

Кадр 37

Минуло кілька років. Глухою зимовою порою Сильвестр і Сільвія пішли до лісу навідати своїх старих друзів. У лісі бушувала буря, в темних верхів’ях сосон шумів вітер. У їхніх стовбурах щось затріщало, зарипіло, і обидві повалилися на землю. Саме в цей день молодшій свинилося триста п’ятдесят п’ять, а старшій — аж триста дев’яносто п’ять років.

Кадр 38

Сільвестр і Сільвія ласкаво погладили старі, порослі мохом стовбури мертвих сосон і такими добрими словами пом’янули своїх друзів, що сніг навколо розтанув і розквіті квіти вересу визирнули з землі. І так багато їх було, що незабаром вони вкрили стовбури старих сосон од коренів до самих верхівіть.

Кадр 39

Давно вже я нічого не чув про Сільвестра і Сільвію. Та ось в похмурий, непогожий день мені зустрілися двоє дітей — хлопчик і дівчинка. І відразу в сивому, тьмяному небі нібито засяяло сонце, все навколо пояснішало, на хмурих обличчях людей з’явилися усмішки, — серед зими раптом прийшла весна. Може, старі сосни обдарували своїми чудесними дарунками всіх дітей? Що ж у цьому нема нічого неймовірного.

Кадр 40

ХУДОЖНИК ЮХАРЬКОВ КІНЕЦЬ РЕДАКТОР А. КЕТКОВА