Сказка о царе Салтане. Часть 1

Кадр 1

Сказка про Царя Салтана. У переклади Н.Завали. МАЛЮКОВ В.ПСАРЬОВ

Кадр 2

Під віконцем три сестри Пряли пізньої пори. „Якби я була цариця,— Каже так одна дівиця,— То сама на цілий світ Зготувала б я обід“.

Кадр 3

„Якби я була цариця,— Каже так її сестриця,— На весь світ сама одна Я б наткала полотна“.

Кадр 4

„Якби я була цариця,— Третя мовила сестриця,— Я б родила для царя Молодця-богатиря“.

Кадр 5

Тільки вимовити вспіли — Двері тихо зарипіли, І до них заходить цар, Того краю володар. „Здрастуй, красная дівице,— Він говорить,— будь цариця І роди богатиря Ти для мене, для царя!“

Кадр 6

Царь недовгий час збираўся: В той же вечір повінчався, Бучно справили бенкет, Випивали пиво й мед.

Кадр 7

Плаче в кухні повариха, А над кроснами — ткачиха, І нашіптують біду На царицю молоду.

Кадр 8

На той час війна була. Цар надів військове вбрання І цариці на прощання Наказав поберегтись.

Кадр 9

Поки він в чужій країні Вів походи безупинні, Надійшов і час родин: Сина бог їм дав в аршин, І цариця над малятком— Мов орлиця над орлятком! Шле з листом вона гінця, Щоб потішити отця.

Кадр 10

А ткачиха й повариха, Й сваха баба Бабариха Загубить царницу хотятъ, Перейнятъ гінця велять; Шлютъ царю вони обмову— Отаке брехливе слово: „Народилось дитинча— Не дівчатко, не хлопча, Не пацюк, не жабенятко, А невидена звірятько“.

Кадр 11

Як почув же цар-отець, Що сказав йому гонець, В гніві став він мудрувати І гніця хотів скарати, Та, отямившися враг, Надіслав такий наказ: „Цар повернеться додому Й розбереться сам в усьому“.

Кадр 12

Где царський посланець, Приїжджає під кінець. А ткачиха й повариха, Й сваха баба Бабариха Переймають посланця, Подають йому винця І кладуть в його торбину Зовсім іншу писанину.

Кадр 13

І привіз гонець хмільний В той же день наказ такий: „Цар наказує негайно В море кинути потайно, Щоб про те не відав світ, І царицю і приплід“.

Кадр 14

I царицю в той же час В бочку з сином посадили, Засмолили, покотили I пустили в окіян— Так звелів, мов, цар Сaлтан.

Кадр 15

В синім небі сяють зорі, Плещуть хвилі в синім морі, В небі темні хмари йдуть, В морі бочку хвилі б’ють. Наче бідна удовиця, Плаче, б’ється в ній цариця, І росте там цареня Щогодини — не щодня.

Кадр 16

Мати плаче та голосить… А дитина хвилю просить: „Хвиле, хвиленько морська! Ти гульлива та швидка, Топиш берег ти землі, Підіймаєш кораблі— Не губи ти нашу долю, Викинь нас на суходол!“

Кадр 17

І послухалась вона, Хвиля вільна вода, — Бочку винесла легенько І відлинула тихенько.

Кадр 18

Тут на ніжки звівся син, В дно уперся тім’ям він І напружив трохи м’язи. „Як би нам отут відразу Проробити собі вікно?”— Він сказав—і вибив дно.

Кадр 19

Мати й син тепер на волі. Бачать — горб в широкім полі, Море синее кругом, Дуб зелений над горбом. Син сказав: „Смачна вечеря Нам згодилася б тепер“.

Кадр 20

Ломить він од дуба сук, У тугій згинає лук, Від хреста шнурок шовковий Натягнув на лук дубовий. Рівну гілочку зломив, Стрілку легку загострив, І пішов пополовати, Дичину роздобувати.

Кадр 21

Лиш до моря підійшов— Чує стогін… знов і знов… Біля моря, знать, не тихо. Глянув, бачить—в морі лихо: Лебедиця в бурунах, А над нею злий коршак.

Кадр 22

Він вже кігті нагострив, Дзьоб кривавий розтулив… Та стріла як задзвеніла, В шию хижака влучила.

Кадр 23

Лук царевич долi ронить. А коршак у морi тоне, Лебедиця дзьобом б’є, Птаха хижого клює, Розправляє бiлi крила, Добиває злую силу.

Кадр 24

Юнакові опісля Так по-людськи промовля: „Ой, царевич уродливий, Рятівниче мій сміливий! Я за все це відслужу І в біді допоможу. Ти ж звільнив не лебедицю, — Врятував з біди дівчино. Вік тебе я не забуду, Знайдеш ти мене усюди“.

Кадр 25

Розiмкнув царевич очi, Вiдiгнав примари ночi I, не вiрячи собi, Бачить мiсто на горбi. Вiн мерщiй царицю будить. —Та хiба таке ще буде?— Каже,—бач, якi дива Лебедиця витива!

Кадр 26

В колимагах золотих Пишний двір стрічає їх. Всі їх голосно вітають І царевича вінчають, Щоб над містом славним тим Був він князем молодим. Княжу шапку він прийняв І Гвідоном зватись став.

Кадр 27

Вітер в морі повіває І кораблик підганяє. Корабельники юрбою Гомонять поміж собою. Що за диво? Острівець Був пустий з кінця в кінець, А тепер — на ньому місто, Біля моря — добра пристань.

Кадр 28

Вартові з гармат гримлять, Кораблю пристать велять. Пристають до міста гості; Князь Гвідон їх кличе в гості. Їх годує й напува, Каже їм такі слова: "Чим ви, гості, торгували? І куди ви прямували?"

Кадр 29

„Ми були по всїх краях, Пропливали по всїх морях, Торгували соболями, Чорнобурми лисами, Сторгувалися як слїд, А тепер пливем на схід, Мимо острова Буяна, В царство славного Салтана…“

Кадр 30

Відмовляє князь купцям: „Добра путь, панове, вам По морях, по окіяну! Славному царю Салтану Передайте мій поклін“. Гості — далі в путь, а він З берега услід за ними Лине думами смутними.

Кадр 31

З моря вітер повіва, Лебедиця підплива. „Здрастуй, князю мій вродливий! Чом задумався журливо?“ Сумно князь відповідає: „Туга серце обіймає, Бо до батька хочу я Полетіти за моря“.

Кадр 32

Лєбєдиця каже біла: „Що ж, коли вже закортіло Полєтіти за моря — Обєрнісь на комара“. Він тут зменивсся, стуливсся І комариком зробивсся, Полєтів і задзижчав, За корабликом помчав, Наздогнав і в ту ж хвилину Заховався у цілину.

Кадр 33

Вітер весело шумить, Корабель собі летить Мимо острова Буяна, В царство славного Салтана. Цар Салтан гостей вітає, І частує, і питає: „Звідки, гості, припливли? У яких краях були?“

Кадр 34

„За морями все щасливо, В світі ж ось яке є диво: В морі острів був пустий, Непричальний, нежилий. А тепер, на диво нам, Народилось місто там… Князь Гвідон там княжить. Він передав тобі поклін“.

Кадр 35

Цар, дивуючися чуду, Каже: „Як живий я буду, До Гвідона я зберусь, На той острів подивлюсь“.

Кадр 36

Усміхнувшися злостиво, Повариха мовить так: „В світі справжня є дивинка: Ліс, у лісі тім ялинка, А під нею я гушині Білочка співа пісні Та горішки розгризає — В них шкарлупка золотая Й смарагдове зеренце. Найдивніше диво це!“

Кадр 37

Всіх дивує небилиця, А комарик злиться, злиться Та до тітки як майне! В праве око як кусне! „Почекай, комашко клята! Ми ж тебе!..“ А він — за грати, У віконце, загудів І за море полетів.

Кадр 38

Знову князь край моря ходить, З синіх хвиль очей не зводить; З моря вітер повіва — Лебедиця підплива. „Здрастуй, князю мій вродливий! Чом задумався журливо? В море дивишся чому?— Каже так вона йому.

Кадр 39

Князь Гвідон відповідає: „Туга серце обіймає! Диво дивне завести Я б хотів. Чи знаєш ти, Що на світі є дивинка: Ліс, а в лісі тім ялинка, Білка там у гущині Все наспівує пісні Та горішки розгризає; В них шкарлупка золотая, Смарагдове в них зерно, Та чи правда ж то воно?"

Кадр 40

„Так, про це я диво знаю. Не журися. Рада я Відслужити ще раз службу За твою хорошу дружбу“.

Кадр 41

Князь душею звеселів І додому поспішив. Бачить, білочка при всіх Золотий гризе горіх, З нього зернятко виймає І шкарлупки всі збирає, В рівні куппки їх кладе Та ще й пісеньку веде.

Кадр 42

Кінець першій частини