Сказка о мертвой царевне и семи богатырях. Часть 2

Кадр 1

ЧАСТИ НА ДРУГА

Кадр 2

Раз царівна молодая Милих братиків чекає І пряде біля вікна. Раптом глянула вона: Пес загавкав, як шалений, То черниченька злиденна У подвір’ї під вікном Відганяє пса кийком.

Кадр 3

„Підожди, бабусю рідна! — Їй з вікна кричить царівна, — Пригрожу сама я псу І чогось тобі знесу!“

Кадр 4

Їй відказує черниця: „Ой, дитинонько-дівице! Клятий пес мене злякав, Мало лаття не порвав, Подивись, як він лютує! Вийди в двір!“

Кадр 5

Царівна чує, Хліб з комори узяла, Та лиш з ганочку зійшла — Пес до неї — гавка, злиться, Не пускає до черниці. А стара підійде лиш — Він злоститься ще страшніш На черницю.

Кадр 6

„Просто дивно! — Посміхнулася царівна, — Що це так його гнівить? На ж, лови!“ — і хліб летить.

Кадр 7

Хліб жебрачка упіймала. „Дуже дякую, — сказала, — Бог тебе благослови! От за це тобі, лови!“ І на ганок соковите, Наливне та духовите, Гарне яблучко летить. Пес як скочить, заскавчить…

Кадр 8

Та царівна просто в руки Упіймала. „Від докуки Яблучко собі вживай!“ Бог з тобою, прощавай!“ Так черниця проказала, Уклонилась і пропала.

Кадр 9

До царівни тут мерщій Пес біжить і в очі їй З жалем дивиться і виє, Ніби пеське серце ниє, Ніби хоче їй сказать: „Кинь!“ Вона його вмовлять, Пестить ніжною рукою: „Що, соколику, з тобою? Ляж!“

Кадр 10

В кімнату увійшла, Знову пряжу узла; Під віконцем прясти стала, Ждать братів, а поглядала Все на яблучко на те, А воно мов золото, Спли́м соком вщерть налите, І рум’яне, й духовите, Медом сповнене яснім, Видно зернятка у нім.

Кадр 11

Почекать вона хотіла До обіду, не стерпіла, В руки яблучко взяла І до губок піднесла, Потихесеньку куснула І шматочок проковтнула…

Кадр 12

Раптом, що це? Світе мій! Ніби сперло груди їй, Білі руки уронила, Спіле яблучко впустила, Блиминув погляд з-під повік, І на лавку під божник Тут вона відразу впала І недвижна, тиха стала…

Кадр 13

Тої самої пори Молоді-богатирі Поверталися юрбою З молодецького розбою. Пес в діброві їх виттям Зустрічає: „Горе нам! — Браття мовили. — Печалі Не минути!“ Йдуть далі…

Кадр 14

Прискакали, входятъ… „Ах!“ Пес за ними по п’ятах, Вмить до яблучка… Озлився, Проковтнув його, звалився I відразу здох… Воно, Бач, отруєне було.

Кадр 15

До царівни неживої, Похилившись головою, Браття з жалем підійшли, Її з лавки підняли, Одягли у пишні шати І хотіли вже ховати — Передумали. Вона, Як bi сні — така ясна, Тихомирно так лежала, Що ледь-ледь не промовляла. Ждали три дні. Але ні! —

Кадр 16

І з плачем, в великім жалю, В домовину із кришталлю Тіло мертвої сестри Тут кладуть богатирі. Понесли в порожню гору І труну в північну пору До шести міцних стовпів, До чавунних ланцюгів Обережно пригвинтили І навкруґ загородили.

Кадр 17

Старший брат віддав поклін. „Люба сестро! — мовив він, — Спочивай спокійно в гробі! Згасла, жертва чорній злобі, На землі твоя краса; Дух твій приймуть небеса. Ми усі тебе любили, Ждав тебе жених твій милий Та вінець дістався твій Тільки смерті навісній".

Кадр 18

Того ж дня лиха цариця, Дожидаючись черниці, Нишком дзеркальце взяла І питання задала: „Чи не я за всіх миліша, І рум’яніша й біліша?" А воно їй каже так: „Ти, царице, знає всяк, На землі за всіх миліша, І рум’яніша й біліша".

Кадр 19

У далекому краю Нареченую свою Королевич скрізь шукає. Все немає та немає! І кого він не спита, Всюди відповідь не та: Той сміється просто в очі, Той відкаже неохоче;

Кадр 20

До сонця під кінець Всіх нас бачиш унизу. Вдався добрий молодець: Не відмов мені в привіт! Ясне сонечко! Ти ходиш Чи не стріло десь на світі, Цілий рік у небі. Зводиш у якому-будь краю, Зиму з літом щоразу, Нареченую мою?"

Кадр 21

Ясне сонце відказало: „Ні, царівни не стрічало Я ніколи. Та постій, може, місяць, родич мій, Десь її на світі стрітив Або слід її примітив“.

Кадр 22

Серце рветься із грудей, — Ночі жде наш Єлисей. Тільки місяць показався — Він услід за ним погнався. „Місяцю, ти друже мій, Ти, ріжечку золотий! Ти встаєш у тьмі глибокій, Білолиций, ясноокий, І до тебе залобки Посміхаються зірки. Не відмов мені в привіті! Чи не стрінув десь на світі, У якому-будь краю, Нареченую мою?"

Кадр 23

Відказав тут місяць ясний: „Не стрічав царівну красну. На сторожі я стою. Тільки в чергу-бо свою, Знать, вона без мене, друже, Десь пробігла!“—„Прикро дуже!“— Королевич відказав. Ясний місяць ще додав: „Постривай, про неї, може, Вітер знає. Він поможе. Ти до нього поспішай. Не журися, прощавай!“

Кадр 24

Елисей журбу долає, Вітру-буйному гукає: „Вітре, гордий володар! Ти ганяєш зграї хмар, Ти хвилюєш сине море, Всюди вієш на просторі, Ти боїшся, вільний птах, Тільки бога в небесах. Не відмов мені в привітi, Чи не стрінув десь на світі, У якому-будь краю, Нареченую мою?"

Кадр 25

Каже вітер: „За рікою, За струмистою водою, Є високая гора. В ній глибокая нора; В тьмі, що сповнена печалі, Домовина із кришталю Там прип’ята на стовпах, На лазурних ланцюгах. А навкрут долина рівна… В тій труні твоя царівна“.

Кадр 26

Вітер далі тут помчав. Королевич заридав І пішов, жених нещасний, На свою царівну красну Подивитись ще хоч раз.

Кадр 27

Він іде і підвелась Перед ним гора пустинна; Навкруги сумна рівнина; Вхід в горі чорніє тій. Він іде туди мерщій. Перед ним в імлі могильній Колихається повільно Кришталева труна… В тій труні лежить вона.

Кадр 28

Об труну, де спала мила, Він ударився щосили, Аж розбивсь кришталь. І вмить Наречена вже не спить, Очі тихо розімкнула, І з полегшенням зітхнула, І спроквола промовляя: „Як же довго спала я!“

Кадр 29

І встає з труни сумної… Ах!.. Заплакали обоє. Він її на руки взяв І з нори попрямував.

Кадр 30

Під розмову безтурботну Вирушають в путь зворо́тну; Чутка всюди рознеслась, Що дочка в царя знайшлась!

Кадр 31

Вдома в ті часи без діла Ліота мачуха сиділа Перед дзеркальцем своїм І вела розмову з ним: "Чи не я за всіх миліша, І рум’яніша й біліша?"

Кадр 32

А воно їй каже так: „Ти прекрасна, знає всяк, Та царівна ще миліша, Ще рум’яніша й біліша!“

Кадр 33

Як взяла царицю злість — Дзеркальце об землю — трісь!

Кадр 34

В двері миттю похопилась І з царівною зустрілась — І від люті в той же час Лиходійка вмерла враз.

Кадр 35

Злу царицю поховали І весілля відгуляли, І були кінєць кінцем Наречені під вінцем. Учту справили велику, Що й не бачено від віку!

Кадр 36

Я там був, мед-пиво пив — Тільки вуса обмочив.

Кадр 37

Укркінохроніка, Київ-133, Щорса, 18 Міністерство культуры УРСР № 3953 1953 р. Ціна 30 коп.