Пожар во флигеле, или подвиг во льдах. Часть 2

Кадр 1

ПОЖЕЖА У ФЛИТЕЛИ, АБО СЕРЕА КРИЖЖИН

Кадр 2

Чотирнадцать нуль-нуль… Ми з Мишком аж за голову схопились. Якихось п’ять хвилин пограли у хокей—і от у школу спізнились. Ой, попаде… Адже без поважної причини.

Кадр 3

— Треба вигадати щось цікаве і хоробре. Ну, наприклад, що ми дитину з пожежі витягли. Мишко зрадів: — А ще краще сказати — лід на ставку проломився, і дитина у воду впала. А ми її врятували.

Кадр 4

У шкiльнiй роздягальнi гардеробниця тьотя Паша раптом каже: —Ти де це так обірвався, Мишко? Весь комiр без ґудзикiв. Давай-но пришию. А ти, Дениску, йди у клас!

Кадр 5

Я тихенько прочинив двері класу. Раїса Іванівна диктує: „Пташенята пищать…“ А коло дошки стоїть Валерка і виписує незугарними літерами: „Птасенята писчат“. Я не витримав і розсміявся.

Кадр 6

— Ах, це ти, Дениску, заходь! Раїса Іванівна пильно оглянула мене і просто ахнула. — Що у тебе за вигляд? Де це ти так вивалявся? — Ми з Мишком… йшли собі та йшли. І раптом таке, прямо ох-хо-хо!

Кадр 7

У мене в голові почалось якесь завихрення від усіх цих пригод, і я ні з якого дива бовкнув: — Там пожежа була! І одразу всі затихли. А Раїса Іванівна зблідла.

Кадр 8

—Так, пожежа... Біля нас. У дворі. У фліґелі. Дим шугає — просто клубами. І хтось пищить. Задихається... Маленька дівчинка... Плаче. Ну, ми її за руки, за ноги — і врятували.

Кадр 9

— А тут її мама прибігла. „Скажіть ваші прізвища, хлопчики! Я про вас у газету подачку напишу“. А ми з Мишком кажемо: „Що ви, яка може бути подачка. Ми скромні хлопці…“

Кадр 10

— Як це гарно, що ви з Мишком такі молодці! Я бачив, що Раїсі Іванівні дуже хочеться мене приголубити або навіть поцілувати. І весь класс дивився на мене, наче я і справді зробив щось особливе. А на душі у мене було тоскно.

Кадр 11

У цей час двері відчинились, і на порозі з’явився Мишко. — Заходь, Михасику, сідай, — сказала Раїса Іванівна. — І заспокойся. Ти ж, мабуть, теж перехвилювався! Адже ви з Дениском врятували людину…

Кадр 12

—Л-л-людину? В…в…в…рятували? А… хх… хто врятував? Мишко навить рота роззявив.

Кадр 13

Тут я зрозумів, що Мишко забув, про що ми домовлялись, і зараз усе злісує. Я вирішив йому допомогти. Отож ласкавенько всміхаюсь і кажу: — Нічого не вдієш, Мишко, кинь прикидатись… Я вже все розповів.

Кадр 14

Наш любий Михасик очі опустив і таким пристойним голоском каже: — Ну навіщо ти це! Дрібниця якась… І навіть почервонів, як справжній артист.

Кадр 15

Мабуть, цим справа й закінчилась би. Але тут чортяка все ж смикнув мовчки за язик, він озирнувся і ні з якого дива сказав: — А він зовсім і не важкий був. Кіло десять-п’ятнадцять, не більше… Хлопчисько отої, якого ми з-під криги витягли. — Ти щось плутаєш, — каже Раїса Іванівна, — адже це була дівчинка! І потім звідки там книга?

Кадр 16

—Як то — звідки крига? Зима, ось і крига! Усі Чисті пруди замерзли. А ми з Дениском йдемо, чуємо — хтось із ополонки кричить. Бовтається і хапається руками…

Кадр 17

—Ми з Дениском підповзли, цього хлопчиська за руки, за ноги—і на берег. Мишко брехав, як по-писаному, ще краще за мене. Я робив йому знаки, але де там! Він заливався, мов соловей.

Кадр 18

— Ну, тут дıдусь його прибıг, давай сльози лити… „Зараз я вам Іменний годинник подарюю…”

Кадр 19

Тут я не витримав і крикнув: — Тільки це була пожежа! Мишко переплутав!

Кадр 20

—Як не соромно… — сказала Раїса Іванівна. — А я думала, що вонi хорошi хлоп’ята!... У класі було тихо і якось сумно.

Кадр 21

Я написав Мишкові записку: „Ось бачиш, треба було розказати правду“.

Кадр 22

ВИКРАДАЧ СОБАК

Кадр 23

Жив я тоді у дядька Володі на дачі, а поблизу жив Борис Климентійович, худий, високий і завжди веселий дядечко. Був у нього собака Чапка — чорний, кудлатий. І я з ним дуже подружився.

Кадр 24

Якось задумав Борис Климентійович йти купатись, а Чапку не захотів з собою брати. Колись вже ходив з ним — вийшла скандальна історія: на автомобільній камері плавала одна нервова тітонька, і захотілось Чапці її цапнути. Вхопив камеру своїми гостренькими зубками, разок куснув — камера зашипіла і видихлася.

Кадр 25

Подумала нервова тітонька, що тоне, та як завищить: — Потопаю, рятуйте! Борис Климентійович кинувся її рятувати. Там, де оця тіточка борсалася, йому річка була по коліна, а їй по плечі.

Кадр 26

1 ось тепер зарлишивсЯ я з собачкою. Ми вже доскочу напустувалися, коли я побачив за парканом Ванька Дихова. — Ходімо, Дениску, рибу ловити! Посади Чапку в хату, прихопи свій волок і доганяй…

Кадр 27

Я замкнув Чапку в хаті і побіг за Ваньком.

Кадр 28

Не встиг добігти до продовольчої палатки, коли раптом… бачу — сидить мій Чапка і дивиться на мене, ніби нічого й не сталося. Що це? Невиже я двері погано причинив?.. А може, він якось схитрував…

Кадр 29

Я схопив його за нашйиник — і додому. Цього разу Чапка упирався в землю усіма чотирма лапами.

Кадр 30

Ледь-ледь дотяг його до дверей. Відчинив вузеньку щілину, заштовхнув двері захлопнув міцно-міцно.

Кадр 31

Ванько вже, мабуть, рибу тягає… І я що є сили припустив до річки. Коли зрівнявся з трансформаторною будкою, з-за неї вискочив на мене… знову Чапка! Я просто не вірив своїм очам.

Кадр 32

Ну, почекай же, я тобі покажу! Я почав хапати його за нашийник, а він не давався, викручувався, відскакував і весь час гавкав. Тоді я узяв свій волок... і накрив Чапку.

Кадр 33

Він висів у мене за спиною в сітці, як у гамаку, і тільки зрідка підкивав.

Кадр 34

Але я вже не звертав на нього ніякої уваги, а взяв його, витяхнув у вікно і привалив іззовні кілком.

Кадр 35

...Біля самісьньої річки я зустрів Ванька. — Ого! А в тебе, я бачу, добре клювало! — Ти знаєш, просто не встигав витягати…

Кадр 36

За розмовою я не помітили, як дісталися до будинку Бориса Климентійовича. Тут стояла невеличка юрба людей. Усі вони розмахували руками і щось кричали. А потім хлопчисько в окулярах побачив мене та як закричить: — Ось він, ось він…!!

Кадр 37

Усі кинулись до мене. Я трохи злякався, кинув волок і виліз на паркан. — Віддай зараз же бобку! Куди ти його подів? А дядечко в паркан кулаками стука: —А де моя Люська? Ти куди ті завів?

Кадр 38

— Відійдіть від паркану. Я ніякого Бобки не знаю і Люськи теж. Ванько, скажи їм! — Тримайся, не злазь із паркану! — кричить Ванько. — А я збігаю за мамою. І побіг.

Кадр 39

Хлопчисько в окулярах почав дертися на паркан. Але не вміє. Тому що не знає, де гвіздок, де що, щоб зачепитися. — Стій, Павлику, — каже дядько-подушка, — давай я тебе підсажу! І я знову злякався, тому що Павля був великий хлопець, мабуть, учився вже в третьому або четвертому класі.

Кадр 40

Тут бачу — бжить Борис Климентійович, а із завулка — Ванькова мама й Ванько. — Зачекайте! В чому справа? — Ні в чому! Просто цей хлопчисько краде собак!

Кадр 41

— Я сам бачив, — втручається хлопчисько в окулярах. — Він ніс нашого собаку в сітці, за плечима! Я сидів на горищі і бачив! — Не соромно? — кажу я. — Чапку я ніс. Він з дому втік!

Кадр 42

…Ми піднялись на ганок, Борис Климентійович відчинив двері, і раптом звідти вискочили три собаки! Три Чапки! — Ось ти з якого боку розкрився! Я цього не чекав, — каже Борис Климентійович. — Ти навіщо назбирав повен дім чужих собак?

Кадр 43

—Я думав, що вони Чапки! Адже як схожі! Одне обличчя. Просто викапані сонні близнюки. —Звичайно, не дивно, що ти помилився, — каже Борис Климентійович. — Скотчер’єри дуже схожі один на одного. Ось і сьогодні, правду кажучи, не ми впізнали своїх собак, а собаки впізнали нас. Але все одно знай — з цього часу я буду називати тебе „Викрадач собак“.

Кадр 44

ХУДОЖНИК М. ДРАЙЦУК РЕДАКТОР Л. ПОПОВА