Пилипко

Кадр 1

ПИЛИПКО ЗА ОПОВІДАННЯМ А. ТОЛОВКА

Кадр 2

У нього очі — наче волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся — білявими житними колосками. Це — Пилипко. А ще — сорочечка, штаці на ньому із семiрки, полатанi-полатані. Бо — бідняки.

Кадр 3

Де громадянська війна. В окрузі гайдамани і німці ґвалтують, все одбирають назад, на старе повертають... Ось і в Михнівку, де живе Пилипко, сьогодні вступили. Забовкав на сполох дзвін, і постріл бахнув під вербами, другий, ще... Строчили кулемети, й гаркали заліпи.

Кадр 4

Пилипко з хлопцями-пастухами бачив усе з горба, де пасли. Пострилі стихли. Згодом пролунали десь по селу, потім—за селом, потім—далі, далі… Пилипко зітхнув сумно і сказав: —Отан, відступили наші.

Кадр 5

Як пройздили повз масток. Пинкино перший побачив німця в вилому на воротях, а на подвір’ї — повозки, метушню людей. Сказав хлопцям: — Диви, штаб, мабуть.

Кадр 6

Пилипко мовчав усю дорогу вулицею. І хлопці мовчали, тривожно прислухалися, як билося сполохане село.

Кадр 7

У хаті поночі сиділо кілька „дядьків”. — Тікати треба! — сказав Микита Горобець. — Бо розстріляють. — А я нікуди не тікатиму… уб’ють, хай! — озвався батько. — А як хату спалять, куди ж сім’я подінеться? З торбами попідтинню?! — Хто їм дав право таке? — заговорили всі одразу гнівно. А Микита Горобець почав пошепки розповідати, як учора партизани під Хведорівкою билися з німцями і гайдамаками…

Кадр 8

Знадвору хтось грюкнув дверима: жінка якась захекана вбігла й заголосила. Чулось лише, що когось забрали й били дуже, а це у штаб повели… Хлипала мати, до припічка прихилившись.

Кадр 9

У Пилипка тремтіли руки і горлянку немов петлею здавило. — Тату, а може б, і ви втекли?..

Кадр 10

Надворі чулося гупання ніг. Попідвіконню пробіглися й загуркотіли з криками в двері. —Одчиняй! Ач, прищулився. —Бий прикладом!

Кадр 11

В хату ввалилося кілька німців та гайдамаків, забрязкали зброєю. Мати, злякана, засвітила світло, руки її дрібно тремтіли. А Пилипко дивився завзякним звіренятком й теж весь тремтів.

Кадр 12

— Нажи тільки правду. Де син? — Не знаю. Не хваливсь, і я не питався, куди йде… Гайдамака вж зубами заскреготів. Головою хитнув до другого гайдамаки.

Кадр 13

Сталося щось страшне. Зойкнув і, як підцюкнутий, упав батько. А на нього мерщій на голову один сів, другий замахнувся чимсь блискучим і вдарив, ще… ще… Мати тужила й рвалася, а на полу в куточку кричали діти… Батько, побитий, скривавлений, підвівся, стогнучи, на ноги і, хитаючись, пішов до порога.

Кадр 14

З плачем вибіг з хати Пилипко. Іззаду йшла мати простоволоса й тужила. Нагнали в провулку юрбу заарештованих і злилися з нею. Дійшли до штабу. Потім пройшли на подвір’я, і ворота за ними зачинилися.

Кадр 15

Стояли розпачливі. І Пилипко тут же. І враз—залп з вигону од вітряків... Ще залп. —Що полонених розстрілюють...—сказав хтось і лячно позадкував у темряву. —Тікайте!

Кадр 16

Захеканий прибіг Пилипко додому. Ще з вулиці зазирнув у вікно. Тихо… На полу сиділа мати, як була — простоволоса і заплакана. Біля неї спали-розкидалися діти. Маль боляче обчепками вщипнув за серце. Хлопець аж зуби зціпив.

Кадр 17

Мерщій — шмиг у коношню. Вивів коня і, крадучись та прислухаючись, повів на город, далі аж на леваду. Мить — верх вже…

Кадр 18

Ззаду вибухнуло щось. Потім — далі, тихше. Саме гупання копит та хлібів шелестіння чулися Пилипкові, а він усе летів... Нарешті став... Почав прислухатися... Стелився од річки туман. Пахло полином. Тишею, спокоєм віяло звідусіль.

Кадр 19

На мить хлопцеві здалося, що так і є: тихо, спокійно. А він це привів коня пасти на ніч... Знов прислухався, а тоді помалу рушив хлібами. Виїхав на шлях, пустив коня бігом, а сам дивився вперед, щоб часом на роз’їзд "піжній" не наткнутися.

Кадр 20

Спереду — замаячили вітряки на горі. Із балки садки кучеряві визирнули, біленькі сонні хати... І тиша всюди.

Кадр 21

„Як би ж я дядькову хату знайти?.. Либонь оце“. Пилипко заїхав у двір і, не злізаючи з коня, постукав у вікно. — Дядьку, дядьку… А ви йдіть!

Кадр 22

Пилипко хапливо почав оповідати. Як гайдамаки прийшли, як били батька й забрали в масток. Багацько їх, душ до тридцати забрали. Якихось і розстріляли вже на вигоні. І врешті не вдержавсь— захлипав, а крізь сльози тихо: —Так я побіг оце. Десь партизани у вас тут, у ярах… щоб рятували…

Кадр 23

...За селом знов шелестіли хліба й пахло полином. Біля мосту їх раптом перестріли три чоловіки, почали розпитувати. Надійно вслухалися в сумне оповідання й іноді в погрозі здіймали руки.

Кадр 24

Один придивлявся до Пилипка довго. Потім спитав: — Ти з Михнівки й є? — Ну да. Явтухів я: — І що аж сходи прибіг звістити?

Кадр 25

Влетіли в ліс. В гущавині поміж дерев гасли вогнища. Командир підвівся на стременах і враз — бах! бах! — угору. — Вставай-ай!.. — Гайдамаки в Михнівці!..

Кадр 26

Ліс вашумів. Сідали на коней. А за кілька хвилин, пройхавши поміж дерев через міст, неслися щодуху в степ…

Кадр 27

Пилипко їхав поруч із командиром, і той усе його розпитував: чи багацько німців, де стоять. Хлопець розказував. А очима тривожно вдивлявся вдалину, до вже червонів схід. „Хоча б не спізнитися!“

Кадр 28

Враз од села — пострiл, i кулемет застрочив. А iз сотнi грудей у ту ж мить шарпнувся крик i летiв iз ними — з оголеними шаблями над головами... Пилипковi звелiли вiдстати, та вiн нiсся слiдом i теж кричав. Хоч сам не тямив того, хоч не чув i сам свого крику.

Кадр 29

Ураз—опекло щось, аж похитнувся він. У ту ж мить ударило щось у голову, а перед очима мигнули копита. Зникли. А замість їх колоски схилилися й гойдалися тихо, і сині волошки дивилися в очі…

Кадр 30

Вибили німців із села. Вранці, як сонце з-за лавад глянуло, воно було вільне. За левадами ще клекотів бій. Кінний полк червоних із-за горба вихором налетів, порвав ворожий цеп, заплутав і степом покотив. Далі, далі…

Кадр 31

Радісний подих пронісся в натовпі. — Відступили! — Ой, дали ж наші! — кричали хлопці. А один ткнув рукавом носа й головою хитнув: — А партизани сюди вертаються.

Кадр 32

Поверталися партизани помалу, зморені, на відпочинок. Товпа оточила їх. — Збавителi ви наші… — Уже й не думали, що живi будемо… Один iз партизанiв пiдвiвся на стременах i руку пiднiс. — Та наробили були б кати прокляті, якби не ваш хлопчина якийсь. Прибiгло опiвночi до нас аж у лiс: „Нiмцi в нас. Рятуйте!“

Кадр 33

В товпі загомоніли: хто ж це? Чий воно хлопець? Враз притихли. — Хлопця немає… Пилипка!.. Уночі що не стало. Я вранці— до конюшні, аж і коня немає. Як уже німці одступили, прибіг кінь, мокрий увесь і грива вся в крові… Убито ж його, синочка мого… Убито!..

Кадр 34

Партизан гукнув на хлопців і, вдаривши коня, понісся з ними за село в степ шукати…

Кадр 35

Юрба й собі полилася аж за село. Партизани з коней устали—нагнулись. —Знайшли! —загомоніли в товпі.

Кадр 36

— Ну що? Що? — Нивний! У голову поранений. Зітхнули десятки грудей. І дихання затаїли. І на них глянули сині очі, наче волошки в житі. Волосся—житні колоски біляві, і по ньому стікала кров на обличчя бліде, на сорочку полатанy.

Кадр 37

ХУДОЖНИКИ С.Кравченко І.Філонов РЕДАКТОР Т.Сухоставська