Фата моргана

Кадр 1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ

Кадр 2

М. Коцюбинский ФРАТА МОРГАНА

Кадр 3

„Воно прийде, те нове життє, прийде в світ нове добро, треба тільки розбити тверду скалу неправди і пробитись до світла, хоч би довелось вкрити кістками шлях до нового життє.“ Михайло Коцюбинський.

Кадр 4

„Фата моргана“ Коцюбинського написана в перші тривожні роки нашого століття, коли народ почав усвідомлювати своє право і свою силу, коли „всі сподівалися смертельного бою, в якому або поляжемо, або переможемо“. Перед нами — широка панорама сільських настроїв, живі люди з різними долями, характерами, світоглядами; життя з його буднями і святами, боротьбою і поразками, розчаруваннями і надіями…

Кадр 5

Он лежать села, як купи гною на панськомy полі, а над ними димлять сахаpні й гуральнi та людську силу переганяють на грошi…

Кадр 6

Співає Маланці колос, сміється лука ранніми росами. А на той голос подає голос Маланчине серце, обзиваються руки, що силу віддали землі і в себе взяли від неї силу.

Кадр 7

Як Маланці земля свята, так Андрієві снилася гуральня. — Не страшна тобі ні посуха, ні дощі. Робота чиста, рівна. Прийшов термін — бери гроші, пане добродзею.

Кадр 8

В одній хаті жили два вороги, і хоч кожен з них поривав у власні думки і навіть тікав од другого, проте доволі було якоїсь дрібнички — і злість тіпала обома, як пропасниція.

Кадр 9

Хмару розбивала ластівка — дочка Гафійна. Міцна, запалена сонцем, з тонким пушком на руках і ногах, ота весняна золота бджілка.

Кадр 10

Хома Гудзь — панський пастух, вічний наймит — почув в у собі таку злість, аж душа пашіла. — Узяв би в руки довбню та й перебив би всіх. Одного за те, що п’є людську кров, а другого — що не боронить.

Кадр 11

З Одеси привели в село під арештом робітника Марка Гушу. Бунтар: не хочемо, каже, своїми руками пузанів збагачати.

Кадр 12

— А я оце з музики. Там ваша Гафийка усе гуляє з тим одеським паничем — з Марком Гущею. Все в парі, немов голуб’ята. Сказано, молодці. І ковалиха понесла поговір по селу.

Кадр 13

У хаті Воликів світить порожнім оком голод та нужда товчеться по вогних кутках.

Кадр 14

Після довгого літнього дня Маланка з Гафійкою волочать дорогою з поля утому тіла. Швидше додому… не вечеряти, не сидіти, не розмовляти, а впасти — і вмить заснути. Хіба ж не радощі!

Кадр 15

А в снах, у мріях Маланчиних: хвилює на сонці нива, льон процвітає синъо. Гафійка годує дитину, а друге: „бабо!". Тепер вона господиня. Не на своєму, так на дочкиному.

Кадр 16

Ходять по полю пани якісь — певно, землю міряють. Маланка до них: — Пани мої, лебедоньки, згляньтесь на мене, бідну, одріжте ближче, де пшениця родить. А вони регочуть. Іди, кажутъ, бабко, ми не те міряємо.

Кадр 17

Осінь. Пора сватань, пора весіль. Вечір за вечором просиджують Маланка з Гафійкою у прибраній, як на великдень, хаті. А навкруги лунають музини, дудять бубни… Невже не прийдуть?

Кадр 18

Маленьке, сіре, заплакане віконце. Крізь нього видно сном — і Андрієві і Маланці,— як брудною, розгрузлою дорогою йдуть заробітчани... Немов каліки-журавлі, що відбились од свого ключа, немов осінній дощ. Йдуть і зникають у сірі безвісті...

Кадр 19

Забрали Марка. Гафійна лине до нього думками, весь світ хотіла б засіяти милого словом.

Кадр 20

Серед ночі Маланку поклинали на гуральню. Нещастя. Андрій спалічив руку… — Збери мої пальці, Маланко, закопай в землю. Я ними хліб заробляв…

Кадр 21

В хаті у Прокопа зібралися всі безземельні. Як пан не збільшить платню — то забастовка! Назувай сам постоли та й гайда з серпом на поле!

Кадр 22

Забастовка. Село замкнулось, чекає. Очі у всіх вищиці, вуха чуйні... Воронь! Червоний, веселий, чистий, він мститься за людську кривду. Палає панське сіно, підпалене рукою Хоми Гудя.

Кадр 23

Щоночі тепер пожежі. Горять все пани, генерали, і ніхто спинити не може... А куркуль Підпара ходить, стереже жлуні, суворий, безстрашний, готовий оборонити своє не рушницею тільки, а й зубами.

Кадр 24

Збирали пізні гречки, коли вернувся Гуща… — Марко! Гафійка не тямила, що простягає до нього руни… — Ждала? — Ждала.

Кадр 25

Прокіп високо підняв свою корогву. — Земля і воля! — Земля і воля! Будьте здорові з святом. — Будьте і ви. В ногах чулась міць, в руках сила. Чорні жилаві руки були наче з заліза.

Кадр 26

Справедливість глянула в вічі. Не буде більше бідних і багатих, земля всіх нагодує. Народ сам скує собі долю, лиш тільки не заважали. Осі будинки, покої, по яких перше блунала одна несита загребуща людина, тепер підуть під школи. Тут будуть збиратися люди, там будуть читання.

Кадр 27

То поле вічно блукали якісь фігури: то нетерплячі міряли землю, щоб дізнатись, скільки прийдеться на душу. Маланка, закасавши спідницю та вся зігнувшись, мов чапля, переставляла ноги по глеюватій ріллі.

Кадр 28

Хома сміявся і погано сміявся: — Стережете панське добро? Подякує пан. Ні — роби так, щоб йому пустка смерділа. Викури димом і вогнем... Зрівняй усе з землею...

Кадр 29

— Бий все! — Якесь шаленство всіх обхопило. Накидались на все. П’яніли все більше. Хотілося чути передсмертне хрипіння кожної речі.

Кадр 30

Ґуральня рівно палала, вся налита вогнем, стікаючи полум’ям у вікна і двері, як рана кров’ю. Широкі крила осінніх хмар жевріли тихо над нею, простерті в безодню ночі.

Кадр 31

Андрій ввійшов у гуральню. Вчора тут були машини, теплі, живі. Сьогодні — вони лежали худі, спорожнілі, скорчені. Невже це він одною рукою мав силу завдати залізу такі глибокі рани. Невже це він?

Кадр 32

Підпара витягсь у весь свій зріст. Не село бунтувало, тільки привидці. Постріляти їх та й вже. Голови повернулись, і тривожно-жорстокі очі стрілись, наче мечі… — Де Хома Гудзь? — Нема. Не прийшов.

Кадр 33

Чия тепер черга? Кого покличе смерть?.. Прокіп тричі поцілувався з Марією, приклав холодні губи до чола дитини. — Куди тобі стріляти? — Панас підніс рушницю мало не до обличчя і бахнув.

Кадр 34

Трупи мокли в бакорі, наче коноплі, і червонили воду, а над народом простягалися пасма синього диму, мов упиреві руки шукали жертви.

Кадр 35

Був у Маланки Андрій — нема вже Андрія. Пестила мрію про землю, а земля, як марево, поманила і, як марево, щезла. Лежить холодна і ссе тепер кров.

Кадр 36

— Де ти була, Гафійко? — Марна рятувала. — Утік? — Утік. — А батька забили…

Кадр 37

На світанні козаки вступили в село…

Кадр 38

КІНЕЦЬ Автор сценарiю — М. КОЦЮБИНСЬКА Художник — В. ЗАРЕЦЬКИЙ Консультант — В. ЯРЕМЕНКО Редактор — Б. МІНЬКІВСЬКА Пом. редактора — Л. СЛІПУХІНА