Аленький цветочек. Часть 2

Кадр 1

С.Т. АКСАКОВ ЧЕРВОНЕНЬКА КВІТОЧКА ЧАСТИНА ДРУГА

Кадр 2

Опинилася купецька дочка у палаці звіра лісового, у палатах високих, на золотому ліжку з ніжками кришталевими, ніби і з місця не сходила, ніби цілий вік тут жила.

Кадр 3

Встала вона вранці з постелі пухової, бачить — всі її пожитки і квітoчка червоненька в глечику позолоченому тут же стоять. Багато в тій палаті добра всякого. „Мабуть, це моя опочивальня“, — подумала дівчина.

Кадр 4

І схотілося їй оглянути весь палац. Ходить вона, обдивляється — одна палата краща за іншу, і всі кращі за те, що розказував батечко.

Кадр 5

Взяла вона квіточку червоненьку, пішла в зелені сади. І заспівали їй птахи пісень райських, а дерева, кущі й квіти замахали своїми верхівками, ніби перед нею вклонялися; вище вдарили фонтани, і голосніше задзюркотіли джерела.

Кадр 6

Знайшла вона місце, на якому зірвав чесний купець квіточку червоненьку, і тільки-но хотіла посадити її назад, як сама квіточка випорснула з рук, приросла до стеблини старої і розцвіла ще гарніше, ніж раніше.

Кадр 7

Не пан я твій, а вірний раб. Все, що тобі забажається, виконувати буду з охотою.

Кадр 8

Якось спало їй на думку написати листа батькові. Не встигла про те й подумати, як бачить — папір летить, золоте перо. Тільки листа печаткою припечатала, як пропав він із рук, ніби й не було його.

Кадр 9

Заграла музика. На столі з’явилися Їства солодкі, напої медяні. Сіла вона за стіл веселісінька, хоч зроду сама не обідала. Після обіду відпочивати лягла, музикою забавлялася.

Кадр 10

Встала й знову пішла гуляти по садах зелених. Всі дерева, кущі й квіти перед нею схилялися. Досхочу намилувавшись садами, повернулась у палати високі.

Кадр 11

Чи всім ти задоволена, повелителька моя?

Кадр 12

—Не бійся, повелителько прекрасна, дожидається на тебе твоя покоївка; і багато в палатах душ людських, а тільки ти їх не бачиш і не чуєш. Всі вони разом зі мною бережуть тебе. І пішла в опочивальню молода дочка купецька, красуня писана. Бачить— стоїть коло ліжка її покоївка вірна, ледве жива від страху.

Кадр 13

Зраділа покоївка панночці своїй. Цілує їй руки білі. Панночка також рада, розпитує про батька рідного, про сестер своїх старших, про прислугу дівочу. Потім про себе розказує. І не спали обидві до білої зорі.

Кадр 14

Так і стала жити молода дочка купецька. Всякий день їй готові убрання нові, багаті, а прикраси такі, що ні в казці сказати, ні пером описати. Частування і веселощі чудесні: катання, прогулянки з музикою на колісницях без коней і упряжі по темних лісах, що перед нею розступалися.

Кадр 15

І стала вона рукоділлям займатися, вишивати хустки сріблом і золотом, посилати дарунки батечку рідному, та найбагатшу хустку подарувала своєму пану ласкавому. Все частіше стала вона ходити до зали, говорити слова лагідні своєму повелителю і читати на стіні його відповіді.

Кадр 16

Чи багато, чи мало часу минуло: скоро казка мовиться, та не скоро діло робиться, — почала звикати до свого життя дочка купецька. Нічому вже не дивується, нічого не лякається. Полюбила вона свого пана ласкавого і бачить, що любить він її більше самого себе. І захотілося їй його голос почути.

Кадр 17

Просить вона його про те, молить, та звір лісовий, чудо морське, не скоро на її прохання згоджується, налякати своїм голосом побоється. Упрохала, ублагала його, і написав він їй в останній раз словами вогняними: „Приходь сьогодні у зелений сад, у свою альтанку, і скажи: „Говори зі мною, раб мій вірний““.

Кадр 18

Прибігла красуня у сади зелені та й каже: — Не бійся, пане мій добрий, налякати мене своїм голосом, говори зі мною не побоюючись. І почула вона, ніби хто зітхнув за альтанкою, і пролунав голос страшний, дикий. Здригнулася спочатку молода дочка купецька, але скоро слова його ласкаві й привітні стала слухати.

Кадр 19

З той пори пішла у них розмова у зеленім саду, у темних лісах і в палатах високих. І не лякається вона його голосу дикого, страшного, слухає слова розумні й мудрі.

Кадр 20

Захотілося молодій дочці купецькій на власні очі побачити звіра лісового, і просить вона його про те, благає. — Не проси мене, красуне ненаглядна, щоб показав я тобі своє лице бридке, тіло повторне. Побачивши мене, зненавидієш, проженеш, а в розлуці з тобою я умру від туги.

Кадр 21

Присягається дівчина, що не злякається, не розлюбить свого пана ласкавого: —Якщо ти стара людина—будь мені дідусем, якщо середніх літ чоловік— дядечком, якщо молодий—будь мені названим братом.

Кадр 22

І не зміг він далі опиратися сльозам і проханням красуні своєї. — Виконаю я твоє бажання, хоч знаю, що погублю моє щастя і виру. Приходь у зелений сад смерком і скажи: „Покажись мені, вірний друже!“ А коли тобі стане не під силу більше в мене залишатися, знайдеш в опочивальній мій золотий перстень, надінеш його — і опинишся в батька рідного.

Кадр 23

Пішла красуня у зелений сад і, коли опустилося за ліс сонечко красне, промовила: „Покажись мені, вірний друже!“—і показався їй здалеку звір лісовий, чудо морське. Потемніло в очах у дочки купецької—упала вона на землю без пам’яті.

Кадр 24

Та й страшний був звір лісовий: руки криві, на них пазури звірині, ноги конячі, горби верблюжі, весь волохатий, з рота стирчать ікла кабанячі, ніс гачком, а очі — совині.

Кадр 25

Чи довго, чи мало полежавши, прийшла до тями молода дочка купецька і чує: плаче хтось коло неї, гіркими сльозами обливається: — Погубила ти мене, моя красуне улюблена, не бачити мені більше твого лиця прекрасного, доведеться мені вмерти смертю передчасною.

Кадр 26

Засоромилась дівчина, подолала свій страх великий. — Не бійся, мій пане добрий, не розлучуся я з тобою, не забуду твоєї ласки. Покажись мені тепер же в своєму вигляді недавньому: я тільки спершу злякалась. Показався їй звір лісовий, тільки близько підійти не насмілився.

Кадр 27

І минуло відтоді немало часу. Одного разу привиділось уві сні молодій купецькій дочці, що батько її недужий лежить. Розкажала вона звіру лісовому свій недобрий сон і попросила дозволу побачити батька рідного і сестриць своїх.

Кадр 28

— Золотперстень мій у тебе лежить. Надінь його і опинишся у батька. Але коли ти рівно через три дні і три ночі не повернешся, то не буде мене на білому світі. Заприсягнулась вона, що повернеться вчасно, попрощалася, наділа перстень і опинилась на своєму подвір’ї.

Кадр 29

Позбігалась до неї прислуга, прибігли сестриці люб’язні, здивувались з її краси дівочої і убрання царського, підхопили попід руки білі й повели до батька.

Кадр 30

А батько лежить недужий та смутний, день і ніч її згадує, гіркими сльозами обливається. І зрадіє чесний купець, побачивши свою дочку милу, дивується з її вбрання королівського. Заздрісно стало сестрам старшим.

Кадр 31

День минає, як одна година, другий, як хвилиночка, а на третій день почали вмовляти меншу сестру старші, щоб не верталася до звіра лісового. І прогнівалась вона: — Якшо я панові доброму за все заплачу його смертю лютою, то не буду варта того, щоб мені на білому світі жити.

Кадр 32

І похвалив її чесний купець за такі слова. А сестри задумали діло хитре й недобре: взяли вони та й всі годинники в домі на цілу годину назад поставили.

Кадр 33

Коли настав заповітний час, в молодої красуні серце защеміло. Дивиться вона на годинники — все ще рано пускатися у дальню путь. А сестри її затримують. Та серце не втерпіло. Попрощалась вона з усіма і, не діждавшись одної хвилини до часу визначеного, наділа перстень і опинилась у палаці білокам’яному.

Кадр 34

Навколо стояла тиша мертва. Забилося серденько в купецької дочки, почала вона щось недобре. Побігла на пагорок муравистий, де красувалася червоненька квіточка, бачить — лежить звір лісовий мертвий, обхопивши квіточку своїми лапами потворними.

Кадр 35

Помутилися її очі ясні, підломилися ноги прудкі, впала вона на коліна, обняла руками білими голову свого пана ласкавого й заголосила: — Встань, пробудися, мій друже сердечний, я люблю тебе як жениха бажаного.

Кадр 36

І тільки ці слова вимовила, як заблискали блискавки з усіх боків, залвитіла земля від грому великого, вдарила громова стріла в пагорок муравистий, і впала без пам’яті молода дочка купецьька, красуня писана.

Кадр 37

А коли прийшла до тями, бачить себе в палаті високій білого мармуру на золотому престолі, обнімає її прини, красень писаний. Поруч стоїть батько з сестрами, навколо на колінах почет великий, всі одягнені в парчу золоту, срібну.

Кадр 38

І промовляє молодий принц до неї: —Злая чарівниця вкрала мене у його батька, обернула на страховище. А наклала закляття: бути в цьому образі, поки не знайдеться красна дівчина, що полюбить мене. Ті одна полюбила мене і будеш за це дружиною короля славного, королевою в царстві могутньому.

Кадр 39

Чесний купець дав благословення дочці меншій, любимій. Відгуляли весілля радісне. Стали молоді жити та поживати, добра наживати.

Кадр 40

КОНЕЦЬ РЕДАКТОР А.ПОПОВА ХУДОЖНИК Е.ХАРЬКОВА