Про миллионера, который украл солнце

Кадр 1

Їржі Волькер ПРО МІЛЬЙОНЕРА, ЯКИЙ УКРАВ СОНЦЕ Художник І. БУАЗ

Кадр 2

Жив на світі один дуже замерливий мільйонер. Прибрав він до рук усі земні скарби. Жив багатій у найкращому замку, і всі люди працювали на нього.

Кадр 3

Але нещасний мільйонер був хворий. Недуга була не так небезпечна, як бридка. Все тіло його обсіли болячки.

Кадр 4

Багатство мільйонера дедалі зростало, а з ним загострювалась і його недуга. Багатій дуже боявся, що болячки перекинуться на очі. Вони ж повинні були все бачити, за всім пильнувати, бо інакше б він позбувся і влади, й багатства.

Кадр 5

Хворий мільйонер покликав найкращого лікаря і сказав: — Оглянь мене й порадь, як мені видужати. Про мою хворобу не повинна дізнатися жодна жива душа. Тому після лікарського огляду я накажу тебе стратити.

Кадр 6

Лікар збагнув, що настала його остання година. „Якщо міліонер зазіхає на моє життя,—думав він,—то я порадну ліки, які обійдуться йому надто дорого”.

Кадр 7

—Ласкавий пане,—сказав лікар.—Вам потрібне сонце. Ви володієте величезними скарбами й можете забрати сонце з небоскхилу до свого палацу. І коли на якийсь час ви з ним зачинитесь і зазнаєте його цілющого впливу, то будете здоровим і безсмертним.

Кадр 8

Мільйонер повірив лікареві. Він тільки спитав: — А скільки коштує сонце? — Сонце дороге всім людям. Та, може, комусь воно й дешеве.

Кадр 9

Після цього лікаря стратили, вдові вручили чек на певну суму грошей. сиротам передали нові шкільні підручники.

Кадр 10

Тим часом мільйонер розмірковував, як би найменшим коштом здобути сонце! Він наказав инженерам спорудити велетенську кам’яницю.

Кадр 11

І ось люди дістали мільйонерові з неба сонце, спустили його до величезної залізобетонної споруди й затулили стальними плитами.

Кадр 12

На світі зробилося темно-темно, і мільйонер радів, що йому так поталанило.

Кадр 13

„У темряві ніхто не дізнається, що сонце вже нема, — думав він.—Я стану безсмертним. Я стану молодим, найбагатшим. Хто мене здолає?! Я підкорю собі всю землю“

Кадр 14

Можливо, усе саме так і сталося б, але всі занепокоїлися, що сонце не світить. Люди кормились і вигукували: — Де сонце? Хто забрав у нас сонце?

Кадр 15

Всюди метушився збентежений люд. Поліцаї прагнули навести порядок.

Кадр 16

Мільйонер наказав увімкнути всі світильники. Сто тисяч люстр яскрало на перехрестях, у кав’ярнях, крамницях.

Кадр 17

А у передмісті блимали три тьмяні ліхтарі. По селах перелякани люди діставали із трухлявих скринь і запалювали грубі церковні свічки.

Кадр 18

Мльйонер задоволено потирав руки: „От добре, шо никто раніше за мене до цього не додумався. Моя спритність додасть мені багатства“.

Кадр 19

А в містах коїлося щось неймовірне. Люди були вираї спантеличені, і вони блукали по вулицях і натикались одне на одного.

Кадр 20

Мільйонер звелів розклеїти плакати, а ще дати в газетах повідомлення про подолання найлютішого тирана — сонця.

Кадр 21

Люди, які мали світло, прочитали об’яву й заспокоїлись, а хто світла не мав, той і далі тривожився.

Кадр 22

Тим часом мільйонер, розігнавши всіх своїх слуг, подався до сонця.

Кадр 23

Коли він упевнився, що сторожа пильно охороняє всі входи до величезної будівлі, то зайшов туди й ретельно замкнувся.

Кадр 24

Ключ він лишив у замку, щоб ніхто не підглядав за ним у дірку. Потім почав роздягатися.

Кадр 25

Сонце пекло. Яка райська теплинь! — подумав багатій. — У мене вселяється велика сила. Багатом людям сонце давало щастя і здоров’я. Тепер все це — мені!

Кадр 26

А сонце пекло. Воно гріло дужче й дужче. „Ой, яка нестерпна спека! Мене пече всередині і зверху! Здається, я спопелію. Не витримаю, вже, мабуть, вистачить. Іду, втікаю…“

Кадр 27

Голий, він стрімголов кинувся до дверей. Біда! Ключ, нагрівшись, поширшав і міцно застряв у дірці. Даремно багатій з усієї сили налягав на нього.

Кадр 28

Тут не було слуг, радників, робітників. Мільйонер похитнувся. Його гнуло, як бадилину в бурю.

Кадр 29

А сонце пекло. Багатій упав додолу. З нього лишилася купка попелу.

Кадр 30

Ніхто не плакав. А сонце пекло так, що перепалило всі стіни осередньої споруди. І вони розсипалися, наче збудовані з самого піску.

Кадр 31

Сонце дихнуло на всi боки життєдайним теплом i покотилось по зеленій мураві, як величезна золота куля.

Кадр 32

Люди раділи. А потім почали радитись, як би його знов підняти на небо, щоб усі його бачили. і всім воно світило.

Кадр 33

—Хто нам доправити у небо сонце?— лунало навкруги. І тут нагодилося двійко діток — Манічка й Пепік.

Кадр 34

— Ми його туди доправимо,— сказав Пєпік. І Манічка з Пєпіком понесли сонце на небо.

Кадр 35

— Тільки ж верніться на обід додому! — гукнула їм навздогін мати. — Вернемось, вернемось! І повернулися.

Кадр 36

КІНЕЦЪ Редактор Б. БРАСЛАВСКІЙ