О гномах и сиротке Марысе. Часть 1

Кадр 1

МАРІЯ КОНОПНИЦЬКА ПРО ГНОМІВ І СВІТКУ МАРИСЮ

Кадр 2

Чи це казка, чи не казка — Поміркуйте в тіснім крузі. Є таки на світі гноми! — Я одне скажу вам, друзі! І такі вони маленькі, Ніби зернятка у клуні. А як хто із вас не вірить — Хай спитається в бабуні!

Кадр 3

В горах, в ямах, під камінням — Чи в коморі, десь у тиші, Поховалися ті гноми І сидять собі, як миші. В темнім запічку, у сіницях — Їх побачиш в кожній шпарині. Часом хтось із них на кухні Помагає куховарці.

Кадр 4

Може з’їсти шкварку сала, Грудну цукру снутувати, А в обід збирас крихти: Гному треба небагато! Часом гриви чеше коням, Їм овес несе у стайні Чи казки шепоче дітям, Дуже дивні, незвичайні.

Кадр 5

Зима була така тяжка й довга, що його величність Блистек, король гномів, примєрз до свого трону. У Кришталевому Гроті вогню палити ніяк не можна, то король мусив грітися блиском золота й срібла, сліпучим сяйвом діамантів.

Кадр 6

Бідолаха король нетерпеливо очікував весни. Якось уранці трохи пояснішало, і з льодових бурульок по королівській бороді побігла вода. Тоді вирішили послати літописця Кошалека-Опалека на землю подивитися, чи справді прийшла весна.

Кадр 7

Кошалек-Опалек налив повен глечик найчорнішого чорнила, нагострив величезне гусяче перо, приторочив на спину книжки, підперезав плаща, насунув гостроверхий каптур, запалив величезну люльку — і вже був готовий в путь.

Кадр 8

Дорога була стрімка, замерзлі водоспади виблискували, мов крижини, і вченій мандрівник, певне, зовсім знесилився б, аби не трапив на затишну оселю хазяйнового хом’яка.

Кадр 9

Далі він ішов бадьоро; зелені вруна пробивалися з-під землі, молода травичка лисніла по вологих видолинках. Звичайно, кожен здогадався б, що прийшла весна, але гном ще замолоду так заглибився в книжки, що крім них нічого в світі не бачив і не чув.

Кадр 10

Тгож і не дивно, що всі, з ким він зустрічався, здавалися йому зовсім не такими, якими були насправді. Всі події, свідком яких він був, літописець записував у книжку. Але сталося лихо: всю його книжку залляло чорнилом. Що ж тепер робити? Як повернутися до короля?

Кадр 11

Нещасний літописець заломив руки і стояв так аж до вечора. Тим часом у прихідній заграві проблиснули бліді зорі, пахощі квітів полинули з полів і лук; дівчина-весна ступила вже на краєчок лісу, і під її ногою заквітли перші конвалії.

Кадр 12

Гноми, які жили у Кришталевому Гроті, поїли майже всі свої харчі. Почалися вже сварки й навіть бійки. Найбільше ремствував Підземок, бо був страшенний товстун і ласун. Нарешті він не витримав—вирішив піти на землю шукати їжі та весни.

Кадр 13

Багато чекало на нього пригод. Він зустрів Кошалека-Опалека, допоміг бідній вдові й подолав злого цигана, а найголовніше — він розбудив весну. —Нема чого тут баритися далі! Треба мерщій повертатися до короля з доброю звісткою,—сказав Підземок, і друзі рушили.

Кадр 14

Намінь, яким було привалено вхід, покотився униз у долину, ясний день кинув у Кришталевий Грот снопи тепла й світла, і на Підземків покрик: „Вітаю вас, браття!“—відгукнулися сотні голосів: —Сонце! Сонце! Сонце!

Кадр 15

Стояла тепла тиха ніч, і до ранку було ще далеко, коли Петро Скробок, ідучи з ярмарку, раптом побачив удалині якесь сяйво. Так, ніби щось зневірило під скелею. „Що то може бути? Скарб?“ — шмагонув батогом коняку й поїхав просто на таємниче сяйво.

Кадр 16

Скробок був бідний, як чернова миша, ще й мав удома двох білоголових хлоп’ят, двох сироток. Ой, придалися б йому грошенята—було б чим годувати дітей узимку. Аж глянує, а в іскристому сяйві снує ціла юрба чоловічків, таких малесеньких, що ледве од землі видно.

Кадр 17

— Гноми! — здогадався Скробок. А корба гномів вже оточила його, прохаючи підвезти їх майно. Одні видряпалися на воза, інші подавали чудернацькі скриньки й шкатулки, з яких линуло оте сяйво, а також кидали бруси золота й срібла, наче то було звичайнісіньке залізо.

Кадр 18

Раптом заясніло світло, таке ясне й миготливе, як ранкова зоря — з печери вийшов король гномів із золотим скіпетром у руці, на якому виблискував величезний діамант. Гноми намостили королеві гарне місце й почали кватити Скробека.

Кадр 19

— А де беруться ці скарби?— спитав Скробек. — Всі вони з того, що покинула й занедбала людина. Хвилини змарнованого часу обертаються на сині сапфіри; крихти нез’їденого хліба — на сліпучі перла; частики змарнованої сили стають щирим золотом.

Кадр 20

За розмовами проїхали далеченько. А куди ж їхати далі? Підземок згадав, щоб везли туди, де кипить каша й шкварчить сало. — Як немає згоди, слухайте наказ, — сказав король, — вези нас, чоловіче, куди сам знаєш. — Ну, ченай, товстуне, — хитро примружився на Підземка Скробек, — одвезу я тебе до Голодної Вульки. Отам, голубе, схуднеш.

Кадр 21

Де в Карпатах сива скеля Підвелася над потоком, Там стояла біла хатка, Що Небесним звалась Оком. Наставав у світлі ранок, Ранній вечір сіяв тіні, І ніхто не знав, що горе В бідній житиме хатині.

Кадр 22

Може, горлиця у лісі Сумно-малібно туркоче? Може, тужить соловейко, Шо весна прийти не хоче? Ні, не тужить соловейко, Ані голуб в темнім гаї. То Марися гірко плаче, Бо матуся умирає.

Кадр 23

Хто ж сирітку помаліє? Хто розрадить горе чорне? Хто їй дасть окраєць хліба? Хто чуже дитя пригорне? Гірко плаче сиротина, З горя б’є себе у груди. Вже з матусиної хати Виганяють чужі люди.

Кадр 24

—Иди у найми — пасти гуси, Як немає щастя-долі. Хай тебе вмиває злива, Сушить сонце в чистім полі! Хай тебе вмиває злива, Чеше косу буйний вітер! Иди у найми, сиротино, Бо сама одна у світі!

Кадр 25

Отака була доля сирітки Марисі, що мала волосочкою, мов сонячне проміння, оченята, мов лісові фіалки, а в серці—тугу й жаль.

Кадр 26

Узимку вона колихала хазяйську дитину, тягала ванкi вiдра з криницi та оберемки хмизу з бору, а влiтку пасла гуси.

Кадр 27

Марися не вміла бавитися з дітьми, зате любила співати й знала безліч пісеньок. Може, навчив її темний бір, може, лісові трави, що нашіптували тихі слова, а може, навчила тиша.

Кадр 28

Дівчинці й на думку не спадало, що з лісової хащі за нею пильно стежать бистрі очі підступного лиса Саделка, який найбільше у світі полюбляв гусятину.

Кадр 29

Марися, й гадки не маючи про напасника, щовечора безбоязно гнала гуси додому, і єдиним її помічником був песик Гасьо, який дуже любив дівчинку. Саделко люто ненавидів песика.

Кадр 30

А тим часом Скробек довіз гномів до села й висадив першу партію. Але яке ж було розчарування гномів, коли з’ясувалося, що вони потрапили до Голодної Вульки і що тут важко знайти навіть скибочку хліба!

Кадр 31

Довелося йти на пошуки їжі. Саме тоді Кошалек-Опалек, походжаючи лісовою галявиною, випадково потрапив на нору Саделки. Хитрому лисові зовсім неважко було ошукати мудрого літописця. Скориставшись наївністю гнома, лис намовив його трохи подратувати песика Гасьо.

Кадр 32

Вже ранкова мла почала поволі танути. З одного двору поспішає на луку невеличкий табунець гусей. Чене їх Марися. Рудий песик весело крутить хвостом, час від часу погавкуючи, якщо котра гуска схоче відбитися від табунця.

Кадр 33

Співаючи, прийшла Марися на луку й сіла на горбочку, а гуси ходили навколо неї. Пильний Гасьо оббіг свою черідку й ліг на \ ліссі, вдивляючись у хащу. Зненацька він насторомився й загарчав: з ліщини виглянув дивовижний чоловічок...

Кадр 34

Песик підхопився й гайнув до ліщини, але кумедний чоловічок виглядав вже з іншого куща, киваючи на Гася пальцем. Песик біг від куща до куща, а маленький чоловічок раптом видерся на дерево. Тут Гасьо загавкав так люто, що Марися почула.

Кадр 35

Вона злякано загукала: „Гасю-Гасю“ — та й побігла з пагорка просто в хащі. На це тільки й чекав Саделко. Одним стрибком опинився він серед гусей… Марися почула лемент і щодуху помчала з лісу.

Кадр 36

Наче підхоплена вихором, простягши руки, мчала вона. Добігла, глянула на немивих гусей і, скрикнувши: „Ой, лишенько!“ — криком упала на землю.

Кадр 37

КІНЕЦЪ ПЕРШОЙ ЧАСТИНИ