Народные игрушки

Кадр 1

НАРОДНI ІГРАШКИ

Кадр 2

Колись люди вважали коня та оленя небесними тваринами, які супроводять сонце денним його шляхом. Також вважалося, що „нічне“ сонце пливе у водах підземного моря, супроводжуване качками та гусями.

Кадр 3

Народні Іграшки-коні, олені, птахи-ще й нині розповідають що давно забуту легенду мовою своїх форм та орнаментів.

Кадр 4

Однако перш ніж стати іграшками, вони „мали сприяти” людям и одержанній врожаю, оберігати їх від злих сил. Дітям давали свищики і торохкала, бо вважали, що вистіння й шум відганяють „злих духів”. Та діти ними просто гралися, як граються і нині.

Кадр 5

Усі майстри, що створюють іграшки з глини, завжди роблять коней та оленів. У кожного майстра вони своєрідні. Та, за традицією, несуть вони на собі орнаментальні сонце й зірки, як і ці, зроблені Купріяном Нечипоруком з села Громи, що на Уманщині.

Кадр 6

У Бiлорусі, за давньою традицією, коней в’яжуть з соломи. Це вже коні сонця і врожаю. Золоте житнє стебло, з якого вони зроблені, вважалося втіленням сонячного світла і тепла.

Кадр 7

У Карпатах, де з давніх часів займаються випасом худоби, виробництвом сиру, майстри створюють скринь коней та оленів.

Кадр 8

Таких коней, що повертаються з полонини, несучи „бербениці“ (барильця) з сиром, робить Параска Питняк з села Річка. Пруткий сир дає змогу витягнути коня із суцільного шматка, загнуздати, осідлати його.

Кадр 9

Народні майстри завжди влучно використовують властивості матеріалу—глини, сиру, дерева. Дерев’яні коні, іграшки з міста Яворів на Львівщині, зв’язок із своїми давніми сонячними родинами зберегли в мотивах орнаменту—червоних сонячних колах.

Кадр 10

Весел народны свата на честь повернения весны, сонцевороту супроводжувалися кружниями барвистой карусел.

Кадр 11

Іграшка „Карусель“ яворівського майстра С. Інднка.

Кадр 12

„А в мого коня золота грива, золота грива, срібні копита, срібні копита, жемчужний хвостик“,—співається в старовинній пісні.

Кадр 13

Пісенні коні перелітали з вершниками через Дунай, перепливали море. Цього вершинка створила Олексанра Селюченко з Опішні.

Кадр 14

Казкові коні переносили героїв у тридев’яте царство. Таких вершників роблять з сиру в Карпатах, у с. Криворівня.

Кадр 15

А цих вершників зробили українські майстри з Опішні та росіськи з Кіровської області.

Кадр 16

Натомість червоні кілпотники-будоновці відомого майстра Івана Гончара є не лише іграшками, а й створеними на їх основі скульптурними образами…

Кадр 17

як і „Тачанка“ іншого відомого майстра—Омеляна Зальзняка.

Кадр 18

Легенди порівняно недавніх часів—років громадянської війни, співіснують в народній іграшці з легендами зовсім давніми — про фантастичних людино-конів Полканiв. Такими їх зробила Уляна Бабкіна з Архангельської області.

Кадр 19

Марні силі, колись закладені людською творчою фантазією в коней та оленів, з часом поширилися на тварин, яких людина приручила, зробила свійськими.

Кадр 20

„Колачі“, „колачки“ з сиру — давній гуцульський символ єднання. Їх робили вівчарі на полонинах і дарували дівчатам — нареченим. „Колачі“ на шиях сирих баранів та кіз — знак їх належності до свійських тварин.

Кадр 21

Гумор, м’яка, лагідна іронія приховані майже в усіх іграшках-свищиках. Та у „Баранчику“ 1. Сухого з Кіровоградщини, у „Музиках“ О. Шиян з Одеси вони виражені відкрито.

Кадр 22

Свищинки та іграшкові скульптурки майстрів з Опішні Полтавської області· відзначаються ще й своєрідним орнаментальним розписом.

Кадр 23

Орнамент на цих опшнянських іграшках робиться ангобами (кольоровими глинами). Дитячий посуд, що має місцеву назву „монетки“, повторює всі прикмети „дорослого“ посуду, тільки у зменшеному вигляді.

Кадр 24

З таких мотивів складається орнамент, який робить опішнянські іграшки веселими, надає їм теплоти та трохи глузливої лагідності. Назви мотивів показують їх тісний зв'язок із працею на землі, хатнім побутом, навколишньою природою.

Кадр 25

Птахи-свищики—Іграшки не менш давні, ніж коні та олені. Про це говорять їх узагальнені, законічні форми. На них дуже рідко (окрім півнів) наносяться орнаментальні сонячні знаки: за легендою, вони супроводжували їхнічі, підземне сонце.

Кадр 26

Півень у багатьох народів світу пов'язаний із сонцем. Вважалося, що він викликає його своїм нічним криком, пробуджує світло.

Кадр 27

Ці птахи-свищики з Косова та Закарпаття відтворюють давні традиційні форми птаха, голос якого, цілком імовірно, звучав колись на веселому народному святі свистіння.

Кадр 28

Птахів із сиру роблять в Карпатах весною, коли теплішають сонячні промені, повертаються до своїх гнізд перелітні птахи.

Кадр 29

В Архангельській областi, де багато мiсяцiв триває зима, дерев’янi птахи з трiсок, що висять на нитках пiд стелею, нагадують про майбутню весну з її теплом та пташинним гомоном.

Кадр 30

Ці дерев’яні розписані птахи з міста Яворів на Львівщині належать до іграшок-руховиків. Вони „оживають“, змахують крилами, коли діти їх возять.

Кадр 31

Майстри з міста Яворів роблять Іграшки із стружених дощечок і барвисто їх розписують. Це надає веселого вигляду Іграшковому посуду і предметам хатнього начиння—скринькам, столикам, колискам...

Кадр 32

І візкам, таким, як цей, зробленій В. Приямою.

Кадр 33

Розпис у Яворові робиться яскравими фарбами—червоною, темно-зеленою, жовтогарячою, іноді блюю. Основні мотиви: „колко“ (маленьке коло) та „вербівка“ (вербова гілка) у чисельних варіантах створюють враження справжнього багатства узорів.

Кадр 34

Роблять в Яворові й цілі Іграшкової композиції. В одній з них — „Бия колодязя“ М. Ференца — дерев’яні точені ляльки в народному одязі, поширеному на Львівщині.

Кадр 35

Золоті снопик золоте розпаш сонце з солом’яльки, точені з дерева золотавої відтінку… Бадьорий настрій праці миру, врожаю передає композиція „Літо” майстра О. Хованця з Кисева Івано-Франківської області.

Кадр 36

Народні ляльки-іграшки робляться з багатьох матеріалів. Та найбільше—з глини. В Росії вони звуться „баринями”, на Україні—„кумами”, „паннами”

Кадр 37

Колись на базарах та ярмарках разом з іграшками-свищиками можна було придбати таких веселих, гарно розписаних ляльок, як ці з Опішні, зроблені Г. Пошивайлом та О. Селюченком. Цими ляльками не тільки гралися, а й прикрашали житло в містах.

Кадр 38

В кожному гончарскому центрі створюється свій традиційний тип ляльки—за скульптурною формою, кольорами, орнаментикою. Місцеві уподобання чітко виражені у цих ляльках з Тульської та Архангельської областей.

Кадр 39

Мешканиці українського села старих часів... Ці ляльки зроблена тканини. Їх одяг близький до колишнього одягу Уманщини, де живе автор майстриня декоративного розпису Я. Гоменюк.

Кадр 40

Ляльки у вірогідню відтвореному народному одязі становлять не лише мистецьку ціність, а й стають у пригоді художникам ученим, що вивчають народний побут. Автор цих ляльок — В. Данилюк з карпатського села Яворів.

Кадр 41

У Карпатах та інших областях України створивалося багато ляльок, призначених для дитячої гри. Робили їх в основному бабусі для онучок у вільний від роботи час.

Кадр 42

Раніше народні ляльки з ганчір’я та клаптиків були майже в усіх селах. Тепер лише жінки похилого віку вміють робити ляльки за місцевими традиціями, як ці, створені в селах Ярославської та Архангельської областей.

Кадр 43

Автор цієї ляльки В. Куляс з села Водяхівка на Харківщині створила вірогідний образ жінки у повсякденному селянському одязі 1950—1960-х років.

Кадр 44

Нерідко ляльки уособлюють конкретних людей, чимось знаменитих у селі. Таккими є дід Онуфрій та баба Онуфриха, зробилені Марєю Грепиняк з села Сидавка в Карпатах.

Кадр 45

Такимн ляльками, зроблени ми з хутра та тканини, і ними граються діти на далекій Півночі.

Кадр 46

Ляльки з слi Черкаського та Полтавського Приднiпров’я за способом виготовлення близькi до давнiх обрядових ляльок, якi робилися на весiлля, на дошi i прощай тощо.

Кадр 47

Нині більшість з них за зовнішнім виглядом і значенням — це хатні, побутові іграшки, як-от ляльки-матері з діточками з села Думанці Черкаського району.

Кадр 48

Або ці наречені у весільному вбранні, зроблені К. Ляшко (с. Хрещатик Черкаського району) та К. Кононенко (с. Красне—Друге Обухівського району Київської області).

Кадр 49

А от у селі Золотоношка Драбівського району на історичній Полтавщині ляльки і в зовнішньому вигляді зберігають певні традиційні обрядові риси.

Кадр 50

Це основи майбутніх народних ляльок з різних місць. На них шиють одяг, до них нитками прив’язують барвисті стрічки, виготовляють головні убори. Так робляться веселі, життєрадісні ляльки-іграшки.

Кадр 51

Те, що ви побачили, — невеличка частка того багатого мистецького надбання, яким є народна іграшка. У своєму історичному минулому вона пов’язана з сонцем, небом, весною, родючістю землі. Не єднає її з сучасністю та майбуттям. Народна іграшка вчить шанувати працю, землю, природу, виховує доброту, пробуджує творчу фантазію. „А скіфський кінь із малої хати Чумацьким Шляхом зорі прогортає…“ — написав поет Іван Драч про іграшкового коня, зробленого Омеляном Залізняком.

Кадр 52

Автор О. НАЙДЕН Консультант В. ВІЛЬЧИНСЬКИЙ Редактор С. ФЕДОТОВА Художник Л. ОРЛОВА Оформленя В. АНДРЄЄВОЇ

Кадр 53

Волшебный мир народной игрушки

Кадр 54

НАРОДНІ ХУДОЖНІ ПРОМИСЛИ В ШКОЛАХ УКРАЇНИ