Лелия

Кадр 1

леся украинка лелія

Кадр 2

У невеличкій кімнаті лежить на ліжку слабий хлопчик. Не спить він, дивиться, широко розкривши оченята, на вікно, заслонене хустиною; збоку трохи видко шибку—падає смужка блакитного світла аж додолу.

Кадр 3

— Мамочко, розкажи мені казочку про тих маленьких діточок, що живуть у квітках і звуться ельфами. Щоночі виходять вони з квіток і грають, танцюють, співають. Ти ж казала, що у них є цариця — найстарша ельфа? Яка вона?

Кадр 4

—Ельфа ця, Павлусю, зветься Леля, бо живе у найкращій лелії в світі. В якій квітіці ельф живе, то так і зветься, як та квітка. Спи, моє любе хлоп’ятко! А завтра будемо казки казати.

Кадр 5

Але Павлусь не спав. Він все думав про мамині казки. Раптом йому здалося, що служка затремтіла, почала темніти. І хлопчик побачив дівчинку, таку малесеньку, гарнесеньку: очиці ясні, кучері довгі, сріблясті, на голівці малесенька золота коронка, ще й крильцята має, як у метелика. В рученятах у дівчинки кілька білої лелії.

Кадр 6

Павлусь пізнав царицю Лелію. Вона усміхнулась, та так якобо, аж в хаті ясніше стало і місячна служка порожевіла. — Може, ти хочеш зо мною куди полетіти? — Я не вмію літати, — сказав Павлусь.

Кадр 7

Лелія торкнула його квіткою своєю, і раптом Павлусь почув, як він сам зробився квіткою — рожевим маком. — Ну, Павлусю, понесу тебе в панський садок, що на горі: там ростуть мої сестри, молодші лелії.

Кадр 8

Лейля звилась угору, полинула... В саду стояв пишний палац. Лейля стала просто у квітнику, а там же то лейлі білих — сила. Тихо-тихо стоять і не хитаються. — Сплятъ. А вставайте лишень, ви,— гукнула на них Лейля і торкнула своєю квіткою.

Кадр 9

Раптом всі квітки захитались і заговорили, з кожної квітки виглядало бліденьке личко ельфіка. — Ох, нам же нема спокою ні вдень ні вночі. Ох, бідні ми квіти! — Що вам таке? Чого ви бідкаєтесь? — спитала Леля.

Кадр 10

—Та де ж нам не бідкатись! Удень нас полють, руками займають, листя обривають, а часом і віку збавляють, гострим ножем стинають, несуть у панську палату, поставлять у воду, гублять нашу вроду. Ох, сестрице, скільки нас погнуло, любий світ покинуло…

Кадр 11

В очах Лейї слізоньки заблисли. — Що ж, мой любі, за те маєте вигоду: глядять вас, жалують, втішаються вами, поки ви в садочку — життя ваше красне.

Кадр 12

—Життя наше нещасне, — відповіли сестри. — Веселі співи гучні, музиченьки бучні не дають нам спати до півночі… Темненької ночі ми до сну охочі, головоньки схиляю біленькі, — де візьметься павство вельможне, заможне.

Кадр 13

Коли се одчинилися в палаці великі скляні двері, і вийшла молода панна. —Як мені тут все обридло: і сей садок, і сей дім, і квітки. А пахнуть як, аж в голові морочиться.

Кадр 14

Шкода стало Лелії своїх погордованих сестриць. —А де ж моя сестра наймолодша? — спитала, показуючи на порожнє місце скраю. —Віддала сестрицю наша панна: випросила дівчина Мар’яна за щиру свою роботу вайтку.

Кадр 15

—Треба буде її відвідати, як там вона в іншому садочку мається,— мовила Леля і хотіла ще про щось розпитати, але Павлусь попросив летіти далі, бо лелії застудили його своїми розповідями.

Кадр 16

Леля знялася вгору, і в одну мить Павлусь побачив велике місто, блискуче світло, розкішні крамниці, у вікна яких було виставлено багато всякого дива: там і ляльки, там і цяцьки, там і ласощі різні, і золоті оздоби, і сукі коштовні, і книжки з малюнками…

Кадр 17

Лелія спинилась біля одної дуже великої крамниці, там в освiченому вікні стояло багато квітів: рожі, лелії усяких барв, конвалії, фіалки. І всі ці квіти у віночки звиті та в пучечки пов’язані: та все такі розкішні та красні, аж сяють.

Кадр 18

Павлусь аж руками сплеснув. — Леле, поговори з ними, нехай вони тобі що-небудь розкажуть. — Ні, Павлусю, вони не можуть говорити, бо неживі. І ельфи не сидять в таких квітках, бо ці квітки не справжні, вони зроблені, через те не пахнуть і листя мають грубе.

Кадр 19

Павлусь спитав, хто робить ці квіти. Знялася Леля вгору з Павлусем, аж на четвертий поверх тої ж таки самої кам’яниці. Хлопчик побачив кімнату з голими стінами, брудними, серед хати довгий стіл, нічим не накритий, а на столі купа різних шматок, дротів, ниток, фарби різні, позолота…

Кадр 20

За столом, на лавках, сидять дівчата, убрані по-міському, але надто вбого, зануті брудними фартушками; кожна дівчина має ножички і багато маленьких щипців, колодочок, лещаток; перед кожною лежить купа шмаття та дріб’язку.

Кадр 21

Одні дівчата витискають гострою машинкою листя та пелюсточки, другі виправляють дроти в те листя, треті фарбують, четверті крохмалять, завивають. Вони не уважають, що важко потомились, побiдли від сиді в душній хаті за марудню роботу. Аби їм більше заробити.

Кадр 22

—Як мені хочеться їсти, — просто аж руки трясуться! — сказала одна дівчина. — Прийшла я сьогодні пізно на роботу, — і сама не знаю, як се я так слізнилась! Та от, мене не пустили обідати, та ще й кажуть, що не заплатять за сей день нічого.

Кадр 23

— Ой, лихо, що я наробила, — та я ж миску з фарбою перекинула! Що ж мені тепер буде? — скрикнула друга дівчина.

Кадр 24

Раптом прибігла найстарша робітниця. — А що тут уже накоїли?—гукнула вона та так грізно й голосно, що Павлусь аж затремтів. — Ой Леле, неси мене звідси. Тут погано, бридко, страшно.

Кадр 25

Лєлія миттю спустилась на землю. — Полетімо до моєї молодшої сестриці, що росте у селянки в садочку, — сказала вона.

Кадр 26

Знову вони полинули швидко-швидко. Хвилинoчка, мить — і вже зникло місто. Павлусь побачив, що вже день займається і світло рожеве ранньої зорі бореться з блакитним світлом місяця.

Кадр 27

Леся тихо спускається додолу біля якоїсь маленької, низенької, похилої хатинки. А, се ж хатина знайомої дівчини Мар’яни, — Павлусь зараз пізнав. Се ж його рідне село, а дівчина — їх сусідка.

Кадр 28

Он і грядочка з квітами—чого там тільки нема—і чорнобривці, і любисток, і рута, і м’ята кучерява, ще й повною рожі кущиків невеличкий, та все те барвінком хрещатим обплетено. Посередині росте біла леля. Видно, що господиня за неї дбає.

Кадр 29

Походжає проміж квітками Мар’яна дівчина, а за нею ходить її братик, білоголовий хлопчина, і носить збан з водою. Мар’яна показує йому, де поливати.

Кадр 30

Пішли Мар’яна з братом в хату снідати, а Леля з Павлусем приступили до білої лелі. Ой, і заспівала ж біленька квітка, розповідаючи про безтурботне своє життя у Мар’яни.

Кадр 31

— Мені в цій квітниці краще, ніж цариці, — красую, пишаю, лишенька не знаю! Моя люба Мар’яночка краща мені, як сестричка, — як на неї подивляюсь, мов до сонечка, всміхнуся. Шовечора і щорана, як вона нас поливає, то кожного ранку співає веснянку.

Кадр 32

А Мар’яні вдень не до гуляння, — на роботі з ранку до смеркання, на чужому полі ніжки натомила, на чужій роботі ручки натрудила… Як прийшла додому, то аж похилилась… Глянула на мене: „Ти ж моя відрада! Рости, леле, розквішна, красна, щоби була моя доленька щасна“.

Кадр 33

Леля слухала та раділа, що її сестриця така щаслива. Торкнула вона сестру своєю квіткою. Раптом молоденька леля виросла висока, квітки на ній дивно розцвілися і спалахнули світлом сріблясто-рожевим, на листі засяйнила діамантова роса і різними барвами заграла.

Кадр 34

Павусь глянув, аж він у своїй кімнатці, лежить на ліжку. Леля, рожева, мов хмарка на сході сонця, нахилилася до нього, кинула голівкою і зникла.

Кадр 35

Павлусь простяг до неї руки, хотів голосно гукнути і… прокинувся. …Сонячний теплий промінь палав йому в очі, а над ним стояла його мама і цілувала в чоло.

Кадр 36

кінець малювала Г.Кислякова редактор Л.Попова