Диду Велет

Кадр 1

ЛЕГЕНДА про Довбуша Малковав В.П.Сарвов

Кадр 2

„Хто був... князем і владкою тих гір, орлом повітря, оленем тих борів? Перед ким тремтіли смілі і сильні, корилися горді? На кого надіялися слабі, бідні і гноблені? Хто був красою наших гір, начальником наших легінів?— Довбуш!“ (Іван Франко).

Кадр 3

Дощ струменів у горах. Ведмідь-гора кодисалася в хмарах, як човен, то виринала з синьої каламуті, то шезала в ній. Лише на Дзвінчуковій полонині ще сміялося сонце, хоч і над нею вже зграями кружляли хмари. Горами деколи лунко котилися громи, злегка пригинаючи смерекові крони.

Кадр 4

Дід Велет сидів на вигрітій сонцем теплій скелі на березі озерця Несамовитого І, посміхаючись у зелений вус, стежив за Олексою Довбушем.

Кадр 5

Довбуш лежав на землi лицем до неба i вiдчував, як багатiв шелестом трав, шумами зеленого лiсу, дзвоном струмкiв, далеким вереском зляканого зайця. Над ним переступали хмари i гуртувалися над полониною, жбурляючи одна в одну рiдкi громи. А коли вдарились грозовими чолами, сиплячи яскравi iскри, потемнiли вiд страху гори, принишкли зелена полонина та старий лiс.

Кадр 6

Олекса схопився на весь зріст, підняв угору руки назустріч громам і дощовій зливі. Вітри шарпали легіня, забивали віддих, рвали чуприну, прагли збити з ніг, громи цілились блискавицями-списами, та Довбуш вріс ногами в скелястий грунт, стояв непохитно, наче молодий гірський бог.

Кадр 7

Крізь зливу дощову, крізь вибухи громів до його вух докотилося глухе бурління. Насторожився. „Певне, Несамовите грозить розливом“. І побіг до озера.

Кадр 8

Несамовите, налите ріками дощової води, нуртувало. Кожної миті вода могла хлинути на полонину, вдарти на колибу. А там люди…

Кадр 9

Кинувся Олекса пересувати на берег уламки скель, кореневища дерев. Росла загата…

Кадр 10

Пухли руки від утоми, з пальців сочилася кров, пекло лице, посічене дощем і вітром. І впав легінь, загороднивши собою струмок, що пробивався з озера.

Кадр 11

Тоді виріс перед ним Дідо Велет і повелів: — Вставай, сину! — Не можу. Хіба не бачиш, що озеро тримаю плечима?

Кадр 12

Дiдо однiєю ногою загородив струмок. Олекса став вражений. — А ти хто такий будеш? — спитав. — Я твій предок, зовуся Дiдом Велетом. — Але чого вiд мене хочеш?

Кадр 13

Дiдо махнув рукою, i перед ними простелилася, мов килим, уся земля украïнська. I побачив легiнь нужденнi села, чорнi мiста, людей, якими пани орали ниви, побачив наругу, смерть, сльози, горе… — Це неволя, Олексо…

Кадр 14

— А тепер прислухайся до себе, сину, і скажи, які струни в тобі дзвенять. — В мені віє сум, стогне прокляття і кипить гнів великий до панів. І чую я любов велику до страждальниці землі.

Кадр 15

— Чи готов ти стати УІ захисником? Чи готов стати громом на панські голови? Чи готов стати жбаном з вином цілющим, щоб люди, п’ючи з нього, пам’ятали про отчий край? Чи готов умерти за народну справу? — Готов. — То заприсягнися. — Присягаюсь.

Кадр 16

Дідo покляв перед Довбушем золотий топірець, рушницю та посадив на його голові дванадцять срібних волосків — жодний шолом не витримає удару топірця, рушниця б’є без промаху, а волоски — то мудрість тисячі братів, і ніяка куля не зачепить легня.

Кадр 17

Потім Дідо розрізав Довбушеву ліву долоню, в рану поклав пелюстку калинового цвіту, стулив рану, і вона зрослася. — В цій калині, сину, сила тисячі твоїх братів: їхньою силою віднині будеш багатий.

Кадр 18

— Але пам’ятай: хто вивідає твою таємницю, наб’є рушницю срібною кулею і дванадцятьма зернинами ярої пшениці, від кулі того ти можеш вмерти. Тому велю тобі: бійся зради! І Дідо щез, а біля Олексиних ніг лишились золота рушниця і топірець.

Кадр 19

Вирішив легкінь спробувати свою силу. Підійшов до скелі, що стриміла над озером, обхопив її руками, приніс і загатив нею струмок. Озеро зтихнуло, немов зрозуміло, що вже ніколи не потекти його водам донизу. Так Олекса Довбуш став сильным і непереможним.

Кадр 20

Вибрав собі Довбуш коня красного: зростав той на волї серед гір і лісів, а в його поглядї і гордо піднесеній голові відчув легiнь силу і впевненiсть. — Підеш зі мною, Сивий? Станеш мені товаришем? — Стану, Олексо.

Кадр 21

Вдосвіта, коли на сході ледь-ледь заясніло і на траві почали падати роси, Олекса взяв трембіту і видерся на високу гору. Трембіта заграла по-весняному лунко, її мову було чутно в усіх-усюдах. І знедолений люд чув у її співі зазивний клич до боротьби.

Кадр 22

Довбуш стояв за плечима смерекових стовбурів, спершись на рушницю, і сторожко придивлявся до людей, які почули голос його трембіти, кинули орала і поспішили сюди, в Чорногору, щоб стати месниками.

Кадр 23

Потім пішов поляною від гурту до гурту, вислуховував болі тих, що принесли з собою рани, передчасно посивiле волосся, молодістi вiд непосильної працi руки, принесли свою журy — i страшні дарунки ті вкладалися Олексiй до серця.

Кадр 24

—Я чув вашу муку, братове, вона страшна і велика, як море. Не чув тільки, чого ви прийшли в Чорногору. —Прийшли шляхту воювати, мститися за біль нашу. —Тоді я почну вас випробовувати. Зі мною буде важко: де вогонь — там я, де смерть — там я, де спокій — там мене не буде. —Ми готові.

Кадр 25

Злетів угору, свиснув Довбуш золотий топірець, вхопив легенько руку. — Ти для мене заслабий, — нахмурився Олекса, — Іди геть. Підійшов другий, третій…

Кадр 26

Довбуш зрубав смереку і перекинув через безодню під урвищем, на дні якого стогнав, ревів, б’ючись об скелі, потік. — Тепер я подивлюсь, хто з вас сміливий.

Кадр 27

Ніби випадково розсипав жменю червінців, що заграли золотом. Прикро було йому споглядати людську слабість. Мовив глухо: — І ви їдіть геть. Мені треба лицарів, до скарбів не ласих.

Кадр 28

Залишився на поляні Довбуш і з ним п’ятдесят побратимів, котрих не злякали ні топірець, ні урвище, не звабили золоті червінці. Обступили вони ватажка, як бджоли матку. Олекса тішився ними, казав: — Нам разом жити, а кожному окремо вмирати!

Кадр 29

Раптом повз легiв пройшла струнка дiвчина, з хвилею золотого волосся та великими синіми очима. — Я прийшла до тебе, Довбуш. Буду шляхту бити. — Не візьму я тебе, Анничко, не жіноча то справа.

Кадр 30

— Не візьмеш навіть тоді, коли скажу, що люблю тебе? — Мені не женитися, мені дітей не ростити. Не чекатиме мене ні рідна хата, ні люба жінка, ніхто не назве батьком. Дав йому Дідо Велет багато, та багато й узяв.

Кадр 31

— Я буду ждать тебе тысячу весен. — То жди. А тепер прощай. Розсунув плечем корчі і зник.

Кадр 32

Раптом хтось спитав: — А чи повернеться? На черемховiй гiлцi сидiла Чорна Птаха. Анничка пополотнила: — Лети прiч, чорний вороне, не вiщуй менi лиха. Я люблю Олексу, оврiч нього не маю нiкого.

Кадр 33

Мабуть, безмежна була глибінь любові в словах дівчини, бо Чорна Птаха стала білі́ти. За хвилю на гілці гойдалася птаха радості — біла-біла, як вишневий цвіт.

Кадр 34

Анничка засміялася. Птаха злякалася чарів — сили людського почуття — і пропала серед смерек. А дівчина радісно і дзвінко сміялася, бо вірила, що велике Її кохання заступить милого від кулі.

Кадр 35

В цей час на поляні Довбуш зібрав свою ватагу. —Заприсягнімося ж, братове, перед собою, лісом, скелями, перед білим світом, що будемо чесно служити землі рідній, що готові кістьми лягти за волю! —Клянемось, — луною покотилося над горами, лісами, полонинами. Так почав Олекса Довбуш свій тяжкий легендарний шлях.

Кадр 36